|
|
Головна » 2016 » Грудень » 16 » «Знаєш, як болить?.. Ніяк не пройде»
16:05 «Знаєш, як болить?.. Ніяк не пройде» |
Не знаю, як пояснити тим, хто не сприймає боляче усі політичні процеси, які відбуваються в країні, але спробую.
21 листопада ми відзначали третю річницю Революції Гідності. Усі добре пам′ятають, за що боровся Майдан, і що ми маємо зараз. Повним ходом наступає контрреволюція: опозиційний блок влаштовує флешмоби на вокзалах Києва і Дніпра, де співають російських пісень і прославляють «руській мір» та просять президента забрати війська з Донбасу; депутати Запорізької обласної ради голосують за відставку міністра культури, єдиного, що прийшов з Майдану – Євгена Нищука; різні новостворені старими регіоналами нібито нові партії і рухи, користуються складним економічним становищем населення України та закликають вийти на 3-й Майдан, таким чином, допомагаючи путіну наступати на нашу державність, щоправда, ніхто зі справжніх майданівців на сумнівні заклики сумнівних людей не реагує; суди випускають беркутівців, які розстрілювали людей в центрі Києва 20 лютого 2014 року, під домашній арешт; в ефір по телебаченню випускають «спітч» державного зрадника, колишнього президента Януковича. А десь на сході щодня гинуть і отримують важкі поранення українські військові, які стримують наступ російської навали вже третій рік…
Від багатьох людей доводиться чути: «Ну що, домайданились? Якби не Майдан, долар був би по 8 і війни не було б».
Не забуваймо, що війна проти України Російською Федерацією планувалася з кінця 90-х років. Користуючись тим, що народ вибирав проросійську владу в Україні, під контроль бралися підприємства військової галузі. При «донецьких» регіоналах росіяни взагалі стали контролювати навіть міліцію, СБУ, займали генеральські посади в армії. Майдан не дав за один день оголосити путіну «Україна наша». Революціонери викрили всі плани Кремля, через що Росія швидше, ніж планувалось, почала бойові дії. Відомо, що чим раніше станеш в оборону, тим швидше доб′єшся перемоги, що й робили справжні чоловіки ще 2014-го року.
Дійсно, важко бачити нині, що після Революції Гідності багатьох активістів «купили», багатьох убили, але основна сила – українська нація, наше громадянське суспільство – залишились. І от тільки ці люди, котрі мають совість і любов до України, не перестають боротися за те, за що стояв Майдан: за свободу слова і протестів, за вільну пресу, за незалежність, за європейський вектор і «геть від Москви», проти залишків тоталітаризму і за декомунізацію (а в кого за минулим ностальгія – «Чемодан-вокзал-Росія»)…
І цю Революцію не зупинити. Ці слова «ре-во-лю-ція!» і «банду геть!» звучатимуть в серці кожного учасника Революції Гідності до тих пір, доки не відбудеться справжнього покарання винних у розстрілах Небесної Сотні, доки не буде очищення влади і не перестануть красти та брати хабарі люди на різних посадах, доки не буде достойного життя людей і не запанує повага до людини і її прав та доки Верховний Головнокомандувач не оголосить святковий парад на честь перемоги над російським окупантом. А щоб усе це здійснилося, не можна складати руки і спочивати на лаврах чи «стомитися», потрібно боротися і виборювати собі і дітям краще життя. Як говорив Іван Франко: «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас!..»
P.S. 26 листопада у замітці «Чому присвячений фільм?» із контексту моїх слів була надрукована лише одна фраза, через що образилися працівники заводу сухого молока та масла. Якби було написано: «Євромайданівці були запрошені на фільм про Майдан, прийшли із настроєм пригадати полеглих побратимів, згадати за що боролися учасники революції гідності, натомість під веселу музику йшов фоторяд із Дня міста, лабораторій заводу, садочків» - цього б не було. Люди вийшли, бо фільм не про Майдан, а наші колективи, заводи, дітки тут ні при чому. Питання до авторів ідеї (вони сказали, що «на Майдані люди помирали, щоб ми щасливо жили»), насправді там ніхто не хотів помирати за чиєсь щасливе життя – всі хотіли жити і жити достойно в гідній країні. Ми не повинні радіти, коли пролита безневинна кров, а можемо вшановувати і згадувати всіх, хто загинув від рук бандитів і окупантів. Тому цей фільм можна із задоволенням дивитись на День міста, чи День незалежності, Конституції, коли радісно, а коли сумно – згадувати, бо насправді багато хто забуває ту зиму, 2014-го, яка нас змінила.
В річницю Революції хотілось би щоб Ічнянська кіностудія дійсно зняла фільм про Майдан - дуже багато може розповісти лікар Андрій Кириченко, якому беркут розбив голову під час атак на Майдан Незалежності, але він до самої перемоги Революції не залишав побратимів; Олексій Трохименко, у якого тисячі фотографій, бо три місяці боровся в Києві за справедливість і чесне життя; Сергій Половко, Юрій і Олександр Губарі, Віктор Іващенко, Іван Куриленко, Марина Паронко, Оксана Павленко, Олександр Рутченко і всі, хто робили Майдан і Революцію в Ічні. Сподіваюсь, що такий фільм буде – і в нашій громаді буде більше розуміння, чому учасникам Революції Гідності досі «болить».
Олеся Реута, фахівець із соціальної роботи центру СССДМ
|
|
Переглядів: 470 |
Додав: lora
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
|
|
