У дореволюційні роки мій дід Маринчик Костянтин Федорович був відомим на всю округу будівельником і споруджував та ремонтував не тільки на Ічнянщині, але і в інших регіонах Чернігівської губернії церковні храми, земські школи, адміністративні та приватні будинки і навіть мости.
Моя мама, Наталія Кирилівна, народилася у 1905 році і до заміжжя мала прізвище Штанько. До речі, її родинна хата і нині стоїть на вулиці Шкільній. Мама розповідала, що коли вона була дівчинкою, бачила, як у 1911 році мій дідусь Костянтин Маринчик розпочав будувати Ічнянську школу №4. У цій школі мама згодом навчалася і у 1917 році закінчила 4 класи. Але тоді навіть гадки не мала, що у 1926 році вийде заміж за його сина Гаврила і буде невісткою відомого підрядчика-будівельника Костянтина Маринчика.
Отже, не дивно, що мене – нащадка будівельника земських шкіл – запрошували на святкування сторіччя відкриття навчальних закладів у селах: Бурімці, Вільшані, Крупичполі. Вельми цікаво, що тесть мого старшого брата Анатолія Гармаш Яков Минович у дореволюційні роки працював десятником у нашого діда Костянтина Федоровича. І в 60-тих роках минулого сторіччя розповідав нам, що Костянтин Маринчик у Віжні мав власне лісове угіддя, яке використовував на будівельні роботи. Під його орудою працювало декілька будівельних бригад. А якось Яков Минович повідав нам цікаву бувальщину із біографії нашого предка.
...У селі Бережівці була старовинна дерев’яна церква. Як стверджували старожили, храм збудували десь у 18 сторіччі. Від часу декілька колод стали настільки трухлявими, що дзвіницю церкви дуже перехилило на бік і виникла загроза, що споруда може звалитися на землю. Щоб раптом не сталося біди, староста церкви у 1910 році запросив на консультацію досвідчених будівельників із Бахмача, Ніжина, Прилук, Чернігова і навіть Києва. Усі зробили висновок, що дзвіницю треба розбирати, інакше випрямити її неможливо. Але такий ремонт вимагав не тільки тривалого часу, але і великих грошових витрат. Тоді запросили з Ічні підрядчика Костянтина Маринчика. Він декілька разів обійшов навколо церкви і, поміркувавши, пообіцяв не розбираючи споруди випрямити дзвіницю. У призначений день усе село зібралося біля храму. Підрядчик наказав помічникам очистити зруб від трухлявини. А колоди, які перехилили дзвіницю, підпалити, та стежити, щоб вогонь повільно горів. Аби полум’я не пошкодило потрібні місця зрубу, їх постійно змочували мокрими ряднами. У цей час на подвір’ї церкви священик правив молебень і все село від старого до малого стояли навколішки і старанно молилися та просили Бога, щоб ремонт закінчився благополучно. Бригада ремонтників повільно і обережно виконували небезпечну роботу. І тільки десь під вечір дзвіниця нарешті випрямилася і хоча стала трохи нижчою, але тепер була не тільки рівною, але і безпечною. Проект ремонту втілили в життя лише за один світловий день, а головне без великих грошових витрат. Що дуже розчулило громадськість села. У знак вдячності громада вирішила влаштувати біля церкви святковий обід. На спориші, що ріс навколо храму, розіслали принесені із дому рядна та розклали чимало різних наїдків. І приступили до небаченої досі в селі масової трапези. Священик запропонував першу чарку підняти за здоров’я та довголіття мудрого і винахідливого будівельника Костянтина Федоровича Маринчика. Із великою гордістю Яков Гармаш згадував, що того пам’ятного вечора вони ще довго веселилися та співали церковних і народних пісень. А коли на землю опустилися сутінки, запалили свічки і продовжували святкувати неординарну подію.
За радянських років храм переобладнали під сільський клуб, а дзвіницю розібрали. Але у 60-тих роках минулого сторіччя сталася пожежа, яка знищила цінну пам’ятку української архітектури.
Станіслав Маринчик
|