Минув той час, коли біля монументів та обелісків загиблим воїнам ветерани-фронтовики шикувались колонами. Нинішнього року свято Перемоги відзначатимуть 19 фронтовиків Другої світової.
- Діду, покажеш мені свої медалі? А німці дуже страшні?
Дід Іван сидить на стільчику біля хати і коле полінця, думаючи про своє. Біля нього вештається внук-першокласник. Добре, що сьогодні неділя і до школи йти не треба. А як же гарно на вулиці: світить сонечко, старий пес Бровко дрімає біля будки, діловито походжає по двору великий червоний півень, поглядаючи на своїх подружок-курочок, що завзято гребуться біля купи гною. А головне, він сьогодні увесь день буде з дідом, який хоч і бурчить, щоб не робив шкоди та іноді пригощає цукерками, а коли в настрої, то витягує з шафи свій чорний святковий піджак весь у блискучих орденах і медалях. Отоді вже Віктор радий-радісінький: і надивиться і потрогає, особливо йому подобається червона зірка, якби ж то дід йому подарував її, то, напевно, Мишко з Андрієм із заздрощів луснули б. Та, де там, він знає, що ця медалька діду найдорожча.
Набігавшись досхочу по двору за котом Димком, хлопець присів біля діда:
- Діду, розкажи про війну. Ну розкажи...
Іван Іванович посміхнувся малому і відклав сокиру: стомився, не ті вже літа.
- Війна, то страшне лихо, дитино, краще тобі її ніколи не знати.
І враз спохмурнів: пригадалося 28 червня 1941 року. Заплакане обличчя дружини, налякані синочок Коля та донька Таїся туляться до мами, проводжають його на війну...
А потім були тяжкі бої, кругом вбиті, поранені... і полон.
Їх вели битим, курним шляхом під палючим сонцем. Губи порепались, в роті пересохло, хоч би краплиночку води, ноги були, ніби налиті свинцем. Аж ось попереду зазеленіло кукурудзяне поле.
Де та й сила взялася? Полонені стали йти швидше, в голові зажевріла якась надія, можливо, там порятунок? Коли наблизились до кукурудзяного лісу, змучені голодом червоноармійці рвонулись ламати молоді качани, дехто кинувся тікати, з усієї сили пробираючись між кукурудзинням. Побіг і Іван. Фашисти відкрили стрілянину у спину втікаючим та доганяти не насмілились.
Спочатку біг, а коли сили покинули - повз, аж поки не втратив свідомість.
Отямився від нічного холоду і зрозумів, що врятувався.
А потім була довга дорога додому. Ішов ночами, щоб не наразитись на німців, а так, як був шофером, то добре орієнтувався на місцевості.
Поночі зайшов і у своє село. Вирішив додому не йти, можливо, і тут фашисти, а заночувати неподалік, у ярку. Війна навчила бути обережним.
Скоро односельчани дізнались, що Іван Прочай переховується, втікши з полону, і повідомили дружину.
Марія зраділа, почувши про чоловіка, але в ту ж мить радість змінилась переляком, адже в селі німці, і навіть у нашій хаті. Облюбували (була дерев'яна і на полах) і зробили в ній штаб, виселивши дітей з матір'ю у хатину. Добре, що хоч не знущались, давали дітям цукор, а маленького Колю навіть брали на руки, грались, мабуть, згадували своїх дітей.
Жінка потайки віднесла чоловіку теплий одяг і поїсти. Наплакалась, побачивши, худого і обірваного. Розказала про всі свої біди, Іван заспокоював як міг. Обоє вирішили, що додому повертатись небезпечно, хай поки що побуде тут, а там щось придумають. Відтак жили у постійному страху, що вороги будь-якої миті можуть його схопити. Але, мабуть, іваничани поважали Прочая і не видали.
Добре, що недовго довелося пересиджувати, невдовзі Червона армія визволила Ічнянщину від фашистської чуми.
Іван разом з бійцями теж вирушив на війну, щоб далі гнати ворога з рідної землі. Колгосп ім. Калініна, де він працював шофером, виділив для фронту полуторку, на ній і поїхав.
Відтоді пройшов усю війну. Воював на Бєлградському, Західному та Білоруському фронтах. За бойові заслуги був нагороджений.
Наказ від 16 травня 1945 року: "Телефоніста взводу керування артилерією, червоноармійця Прочая Івана Івановича нагородити медаллю "За отвагу". За те, що він під час наступальних операцій під Кенігсбергом, під сильним артилерійським, мінометним вогнем ворога відремонтував 7 пошкоджень телефонної лінії, чим сприяв злагодженій роботі командуючого артилерією дивізії по керуванню артилерійськими частинами і підрозділами".
Командуючий артилерією: полковник Карабанов.
Коли точились бої за взяття Кенігсберга, Івану довелося возити командира. Одного разу вони пізно ввечері повертались у своє розташування. Темно, густий туман заслав усе своєю пеленою, дай місцевість чужа, незнайома. Шофер дістав наказ: вийти з автомобіля і роздивитись, щоб не збитись з дороги. Не встигши далеко відійти, почув сильний вибух. У грудях ніби щось обірвалось: "Майор". Коли добіг - рятувати вже було пізно: все палало. Про себе подумав: "Мабуть, я народився в сорочці. Знову доля відвела від біди."
9 травня 1945 року війна для Івана Івановича ще не закінчилась, довелося повоювати ще й з японськими агресорами.
Свою другу медаль "За відвагу" він отримав за те, що під час перевалу гірського хребта Великий Хінган ( вулканічний гірський хребет на північному сході Китаю) і протягом всього маршу зумів зберегти свою бойову машину з мінометом, яка весь час була в повній бойовій готовності, і таким чином сприяв виконанню спільного бойового завдання.
З усіх доріг у його шоферській практиці, це була, мабуть, найтяжча. Висота хребта досягала 1200 м., та й кліматичні умови були винятково складними. Наступаючим радянським військам довелося перебороти хребти Великого і Малого Хінгану, Східно-маньчжурські гори, глибокі та бурхливі ріки, безводні пустелі, трудно прохідні ліси.
Треба було їхати за чітко вказаним маршрутом, хоч один необачний рух і можна було зірватись у прірву.
А найдорожчий йому орден "Червоної зірки", не легко він дістався, сам ледь не загинув у тому пеклі.
" У ніч на 30 березня 1945 року в районі портового міста Гдиня (Польша) наш батальйон виконував складне бойове завдання в нейтральній зоні по прокладанню проходів на мінних полях і по спорудженню переправ через протитанковий рів. Ворог безперестанку лупив із всіх видів зброї. Палала земля й небо. Було багато вбитих і поранених. Тієї ночі мені вдалося вивезти з поля бою 10 поранених бійців", - згадував фронтовик.
Здолавши тисячі кілометрів фронтових доріг, Іван Іванович повернувся у своє село. Рідні уже й не сподівалися побачити його живим. І знову сів за кермо автомобіля.
Ще перед війною, у 1937 році, отримав водійські права. Бажання стати шофером було настільки сильним, що він пішки ( автобусного сполучення ще не було) з Іваниці через Ряшки ходив у Прилуцьку автошколу, близько 50 км. у одну сторону.
У голодний 1947 рік змайстрував домашню мельничку і молов зерно на борошно, беручи, як плату, невелику чашку збіжжя, а з бідних вдів і зовсім не брав. І людям добре, і сім'я не голодувала.
Маючи вже трьох дітей ( у 47-му народився ще син Володимир), освоїв чоботарську справу: міг пошити і полагодити взуття, виконував і замовлення сільчан.
Був гарним косарем, у косовицю завжди вів перед. А як професійний водій об'їздив майже увесь Радянський Союз, їздив скрізь, куди посилав голова.
Одного разу його, як майстра на всі руки, покликали полагодити колгоспного млина. Ремонтуючи механізми, він не зогледівся, як йому затягло одяг, а тоді - і самого. Добряче порвало-пошматувало тіло, добре, що хтось побачив і відключив мельницю. Івана ледь живого привезли до лікарні... З війни повернувся неушкодженим, а дома таке горе трапилось. І втретє йому посміхнулася доля: вижив. Тільки грубі шрами нагадували про нещастя.
Доробляв до пенсії на пожарній машині, рятував людей та їхнє добро від вогню.
І в старості не сидів без роботи: всі його внуки (шестеро) ходили до школи в гарних добротних валянках, які пошив дід. А коли народилась перша правнучка, він для молодої невісточки переплів книгу, підшивши статті по догляду за дитиною із журналу "Здоров'я". Пізніше та книга дісталась мені, другій невістці.
Внук Віктор виріс біля діда, перейнявши весь його життєвий досвід, і в скрутний час завжди з ним радився. Надумавшись женитися, прийшов до старенького, хотів його порадувати, адже останнім часом той нарікав на здоров'я, роки брали своє.
Почувши гарну новину, дід Іван підвеселів, став розпитувати за наречену.
"Гарного, роботящого роду дівчина, одружуйсь. Хай Бог помагає", - промовив... І подав свій святковий чорний піджак з бойовими нагородами: "Це тобі... Подарунок. Я впевнений, що віддаю в надійні руки. Коли в тебе будуть діти, розкажеш їм про мене."
Надія Прочай
На фото: Іван Прочай із дружиною Марією, 1980 рік
|
