Отець Дмитро (Нікітенко), настоятель Свято-Миколаївської церкви, що в Ічні, три місяці був капеланом у зоні бойових дій на сході України. Його зброя – це хрест і Слово Боже.
Офіційно отець Дмитро став капеланом у серпні 2015 року. До того не раз їздив на передову з настоятелем Ніжинського кафедрального собору Всіх Святих отцем Сергієм (Чечиним) – возили бійцям продукти, одяг, спорядження. Тому про те, що на війні солдати мають велику потребу в духовній підтримці, знав особисто. Тож написав прохання в синодальне управління військового духовенства, що хоче стати капеланом.
Одягнув військову форму у вересні, під час другої ротації, коли поїхав у зону бойових дій. Потрапив у Авдіївку Донецької області, де священика призначили капеланом 53-ї окремої механізованої бригади другого механізованого батальйону. Там був і водієм. Возив поранених і хворих у бригадний шпиталь, який знаходився за 40 кілометрів від Авдіївки.
Та головне завдання капелана – духовна підтримка військових. Тому часто отець Дмитро просто бесідував з хлопцями про те, що їх турбує.
Священик побачив, що бійцям було важко, бо до війни неможливо звикнути. Вони носили зворушливі листи з дому біля серця, читаючи які, не стримували сліз. А ще у деяких солдат був панічний страх і невизначеність перед тим, що буде далі. Хлопці підходили до отця і просили, щоб причастив та посповідав, бо кожної миті могли загинути. Відкривалися капелану і він став для них другом та побратимом – перед священиком не соромилися навіть плакати.
Служби Божі отець Дмитро проводив у капличці, побудованій військовими. Але у жовтні, коли було нашестя мишей, переїхали у багатоповерхівку до місцевої жительки, яка виділила кімнату для богослужінь. Серед прихожан – й мешканці міста: дорослі та діти.
– Отче, які слова знаходили, щоб підтримати солдат?
– Як казав Бог, коли прийде той час, не думайте, що говорити вам, що думати, бо Господь сам дасть вам слова. Я покладався на Бога, на Духа Святого як утішителя. Господь підказував мені, що треба сказати і давав бійцям упевненість у тому, що все буде добре.
На війні дуже тяжко, хлопці не витримують,п’ють, дехто «по-чорному». Таких називають «аватари». З ними найважче розмовляти. Бувало, й фотографував їх та говорив, що відправлю знімок додому – нехай рідні побачать, який воїн захищає Батьківщину. Зразу плачуть, стають на коліна, обіцяючи, що не питимуть. Я намагався зрозуміти їх переживання, показував солдатам, що Бог з ними. А пили хлопці від безвиході, бо, за мінськими домовленостями, не можуть стріляти. У них стріляють, а їм відповісти – зась. І, на жаль, солдати вже не вірять владі.
– А в Бога вірять?
– На війні немає атеїстів. Війна навчила вірити в Бога. Там людина молиться і просить, щоб Господь допоміг залишитися живим, щоб побратими повернулися додому і щоб був мир. Був один випадок, коли солдат сказав, що невіруючий, й за нього не треба молитися. Під час служби він стояв осторонь, але потім, коли я причастив бійців і всі розійшлися, підійшов до мене та попросив, щоб я подарував йому хрестик.
– Відчували Господню допомогу?
– Пам’ятаю, я приїхав до солдат на «нульову зону». Ми помолилися з бійцями, потім до мене підійшов поговорити хлопець. У цей час сепаратисти почали стріляти з «мухи». Постріл гранатомета зрикошетив у дерево і пішла звукова хвиля. Ніхто не постраждав, лише мене трохи приглушило. «Це Ви, Батюшка, приїхали і все добре закінчилося. Бо тут якщо стріляють, то в когось обов’язково попадають», – сказали хлопці. Слава Богу, що залишилися всі живі. Молитва вберегла від смерті.
– На війні вбивати – гріх?
– Вбивати гріх тому, хто нападає. Якщо ти захищаєш рідну землю, своїх дітей, родину, рятуєш тисячі життів,то який у цьому гріх?
У мене було два близькі товариші, Володя зі Львова та Віталій із Сумщини. Віталій їздив додому на весілля сина, коли через кілька днів повернувся, зібралися з хлопцями, щоб відсвяткувати цю подію. На третій день, пам’ятаю, товариші побули в мене на богослужінні, потім поїхали в Костянтинівку на «Нову пошту», за посилками. Я повіз хворих у шпиталь. Тут до мене дзвонить головний лікар і каже, щоб я поспішав, бо є два тяжкопоранені, яких терміново треба везти у госпіталь… Володя помер відразу, стік кров’ю. Віталія довезли, але врятувати не вдалося. Вони мені були як рідні … Везли їх у морг, у Красноармійськ, мовчки, тільки плакали, що нічого не можемо зробити. Я їх і відспівував. Це вперше, коли я побачив втрати на війні… Постійно молитимуся за друзів та всіх загиблих воїнів.
– Підтримуєте зв’язки з бійцями?
– Звичайно. Вони вже усі вдома. Кажуть, що їм важко адаптуватись в нормальних умовах, бо більше року знаходилися під обстрілами.
– Чи знову поїдете ще в зону бойових дій?
– Поїду, бо це є Божа справа – захищати свою рідну землю. Але нині, коли я прийняв благочиння у вашому окрузі, мені треба побути тут. Хочу підняти авторитет церкви та налагодити стосунки з міською владою. Займатимуся й питанням розбудови церкви. А ще маю намір офіційно стати військовим капеланом у Дружбі. Якщо вирішу проблему з житлом – заберу сюди й родину.
Світлана Цюпка
Дмитро Нікітенко родом з Хмельниччини. У дитинстві мріяв стати військовим, але вивчився на педагога та економіста.Був бізнесменом: надавав комп’ютерні послуги. Згодом залишив бізнес. Після навчання в Сумському єпархіальному духовному училищі став священнослужителем. Служив у церквах на Сумщині, потім – у Ніжині, Дорогинці, Хаєнках. З 2016 р.– благочинний Ічнянського району, настоятель Свято-Миколаївської церкви УПЦ КП, продовжує служити у храмах Дорогинки, Хаєнок, обслуговує й селище Дружбу.
Одружений. Виховує двох доньок: Марія – першокурсниця Глухівського медичного училища, Софія – третьокласниця. Тимчасово мешкає в Ніжині, а родина – у Глухові, на Сумщині. Другий рік викладає у Ніжинському агротехнічному коледжі інформатику і комп’ютерну техніку.
Капелан – військовий священик, у функції якого, зокрема входить богослужіння серед військовослужбовців, контроль за їх моральним станом.
|
