(Уривки з повісті Михайла Загороднього)
У ворожих пазурах
Біля старостату зібралися бранці та їхні рідні. Плач і сум огортав усіх присутніх. Зібрали нас, юнаків та дівчат, і зразу ж відокремили від загального гурту та приказали сідати на підводи. По дорозі до Прилук поліцаї не дозволяли нам спілкуватися між собою. Везли нас вісім чоловік на двох підводах. Привезли на залізничну станцію. По приїзду у Прилуки, поліцаї здали нас німцям. Німці зразу заходились загонити всіх у товарні вагони, підганяючи кожного з викриками “шнель”, “шнель”, “шнель” (швидко, швидко, швидко).
У вагоні було вже повно молодих в’язнів. Тільки тепер я переконався, що мені світить далека дорога до Німеччини. Ритмічно вистукували вагонні колеса. Куди мене везуть, я не знав.
Дорога з Прилук виявилася нестерпною і далекою. У закритих вагонах тісно, сморідно, темно, незручно. За час переїзду довелося багато чого згадати, передумати. Їхали стоячи. По дорозі до Києва ніхто до нас не навідувався, не відкривав дверей, а так не вистачало свіжого повітря, адже в такому стані навіть доводилося у вагоні справляти необхідну нужду. Повітря було неприємним, важким. Потяг зупинявся кілька разів, під час стоянки ми чули стрілянину. Можливо, партизани намагалися звільнити нас із неволі.
У Києві всіх вигнали з вагонів на майдан, оточили охоронцями і не відпускали, їсти не давали. Через деякий час поспішно зігнали всіх у великий будинок, кінотеатр чи будинок культури. До нас навідувалися фашистські розпорядники. Вони формували в’язнів у окремі групи за невідомим принципом. До Києва звезли молодь з усієї окупованої України.
На пероні вже стояли товарні вагони, переповнені юнаками і дівчатами. Сформовані з в’язнів групи поспішно переганяли у товарні вагони і везли далі. Важко було зорієнтуватися, скільки часу ми були у дорозі та де саме ми знаходимося.
Тіло відчувало велику перевтому. Здавалось, що ось-ось настане мить і я не витримаю. Не витримаю голоду і задухи у закритому вагоні, не витримаю збитого, несвіжого повітря.
Їхали мовчки, ніби зберігали сили і енергію, бо не знали що чекає кожного попереду. Тепер стало зрозуміло, що для фашистів ми уже не люди, а звичайний товар. Ми не знали, куди нас везуть, їхали довго.
Та ось потяг пригальмував, аж поки не зупинився зовсім. Ми з нетерпінням чекали зупинки, надіючись, що відкриються двері і нам пощастить вдихнути ковток свіжого повітря.
Цього разу, на наше щастя, відчинились двері з гуркотом. Тут нас поспішно почали виганяти з вагонів. Тільки пізніше дізналися, що прибули на польський кордон у місто Перемишль. У Перемишлі, здійснили пересадку в інші вагони з вужчими коліями. І знову від Перемишля аж до самої Німеччини їхали довго. Три доби нас не годували. За тривалий час переїзду ніхто не цікавився нами та нашим станом, ніхто не відкривав дверей, аж поки не дісталися німецького міста Галлє.
Потяг зупинився. По всьому ешелону з гуркотом почали відкривати вагонні двері. Приїхали. У кожного з нас трохи полегшало на душі, але не від того, що приїхали, а що можна вдихнути ковток свіжого повітря. За короткий час я встиг помітити, як на залізничних коліях у незнайомому і далекому місті Галлє працюють уже наші юнаки і дівчата.
Після невеликої передишки на свіжому повітрі нас знову почали поспішно заганяти у велике приміщення. На станції і всюди лише німці. Тепер зрозумів, що я у ворожому краї і дуже далеко від рідної домівки. ” Звідси тікати нікуди “, - подумав, та чи й варто ризикувати: все одно далеко не втечеш, бо кругом чужі люди, чужа мова, чужий світ. Застрелять при спробі втекти. Це ж війна...
Пристанційні будівлі зовсім не були схожі на наші. Вони з подивом дивилися на прибульців своїми віконницями з маленькими шибочками, а сірі стіни будівель здавалися суцільними казармами, в яких перебувають в’язні з різних країн Європи. Непривітне сіре місто навівало невимовний сум. У пам’яті спливли бачені в Україні великі з красивою архітектурою міста і чепурні села з вишневими садками, ставами та озерами. Спливло у пам’яті і наше мальовниче невеличке село Загін, що на Чернігівщині.
Мені дуже хотілося додому, я ніяк не міг вибити з голови цю наглу думку про домівку, адже в даний час мрія моя була нездійсненна. На очі накотилися великі сльозини і впали бурштиновими намистинами на рукав мого старенького потертого піджачка.
Закрили нас у напівтемне приміщення. Тут тримали всіх більше трьох діб. Харчувалися ми протягом кількох днів лише тим, що лишилося у кожного при собі.
На четверту добу до нас навідалися “купці” живих душ. Вишикували всіх і почали відбирати по черзі тільки юнаків. Відібрали сорок чоловік і зразу ж загнали-у вагони і повезли далі. За час перевезення в інше місто мучили думки про поповнення концентраційних таборів для експериментів, про особливий військовий батальйон для відправки на фронт, але не на Східний, їхали кілька годин. Загрюкали вагонні двері. У душі гризлися між собою два протилежних почуття. Перше - це очікування свіжого повітря, друге - неймовірний страх перед невідомим, адже всі ми усвідомлювали, що потрапили сюди не ради щастя й успіху, а ради ворожої забаганки, ради їхнього блага.
Бранки з України
Восени 1943 року суміжний барак німці поповнили дівчатами. Розмістили їх неподалік нашої їдальні і жилого корпусу - барака. Барак для дівчат містився якраз над річкою. Кожного дня ми ходили в їдальню, на роботу чи з роботи мимо їхнього барака. Дівчат було більше півсотні. І щоразу нам приємно було чути за тисячі кілометрів від України рідну українську мову. Чоловіки селилися у кількох бараках, їх було в кілька разів більше. Навезли сюди в’язнів з усієї України Німці з нами не церемонилися, поводилися зверхньо, грубо, вважали за живу робочу силу, ображали, називали в’язнів свиньми (швайне).
Вихідний день. Ідемо до жіночого бараку. Стукаємо у двері. Відкриваються двері, а на нас дивляться шість пар красивих дівочих очей. Зайшли утрьох: я з Чернігівської, Віталій із Сумської і Микола з Полтавської областей. Глянув я на одну з них і не повірив своїм очам. Це була Галя. Мені здалося, що я знаю цю дівчину давним-давно, а тому, мабуть, і наважився зразу ж підійти зовсім близько, нахилившись до її щоки, ніби розглядаю у неї за спиною на дверях гардероба художні картинки. Її очі, світлі, чисті, відкриті, запали мені в душу з першого погляду. Цей день запам’ятався на все життя. Я вже не силах був стримати себе, щоб не зайти до неї, не глянути в її світле радісне, завжди усміхнене личко. З кожною зустріччю я відчував, що більше не можу бути без неї. Хотілося хоч на хвилинку забігти, подивитися, почути хоч слово. Від Галі йшла така енергія життя, яка нищила усе погане, сумне, безнадійне. Я відчував приплив сили та незвичайні зміни в моєму житті. З того часу і почалася наша з Галею дружба.
Звільнення американськими військами
В ненадійному, небезпечному і напруженому стані перебував я аж до звільнення американськими військами, яке сталося 12 квітня 1945 року. Для в’язнів настало інше життя. Зажили ми набагато краще. Американці годували нас дуже добре. Не вірилось, що ми уже не раби, хоч і не вільні. Поселили всіх в’язнів у казарменному містечку, і прожили ми так цілий місяць. Після цього повантажили всіх на автомашини і перевезли у місто Торгау, що на Ельбі, поближче до наших військ.
Через деякий час між нашими і американцями відбувся обмін полоненими, і нас передали радянським військам. На території наших військ ночували ми під весняним зоряним небом. Годували нас на відміну від американців набагато гірше. Воно й зрозуміло само собою. З часом розселили всіх репатріантів на території військової частини.
Пізніше з колишніх в’язнів сформували колону в кількості сто п’ятдесят чоловік і в супроводі військових охоронців відправили пішки до польського міста Бреслав. Йшли цілий тиждень. Щоразу нам обіцяли, що до залізничної станції недалеко. Скоро дійдемо і далі поїдемо поїздом. Та, на жаль, на нашій дорозі нічого подібного так і не трапилося. Йшли селами. Дорога далека, виснажлива.
Так ми дійшли аж до містечка Бунцлау, що в Східній Прусії, а тепер на території Польші.
За Бунцлау – розкішні панські маєтки. Поселили юнаків і дівчат окремо у приватних будиночках. Тут ми жили і працювали на підсобному господарстві у майора Дергачова на збиранні врожаю аж до грудня 1945 року. У грудні сформували з юнаків військову частину і відправили в Союз, а дівчат – додому. Саме тут я з Галею розлучився... Дівчата добиралися по-різному. Дорога додому для них видалася нелегкою.
|