(Уривки з повісті Михайла Загороднього)
Задум написати твір про молодь, яка в часи Другої світової війни насильно була вивезена до Німеччини, у Михайла Загороднього виник давно. Адже його старшого брата Олексія Степановича також не оминула невільницька участь у тій країні. Тож в основу повісті «Заручники» покладені реальні факти життя і боротьби за виживання у невільницьких таборах колишніх в’язнів-ічнянців, прізвищ яких автор не називає. Пропонуємо уривки з цієї повісті.
З України до Німеччини фашисти вивозили все, що тільки могли: продовольство, твори мистецтва, різне устаткування та навіть безцінний український чорнозем. Найдорожчий «товар» становили молоді, здорові, здатні виконувати усяку фізичну роботу українці. Примусово до Німеччини було вивезено майже два з половиною мільйони молодого населення України. До переможного 45-го вони перебували там у становищі рабів. На жаль, не всі дочекалися переможного дня і загинули в таборах рейху.
Той, кому судилось пережити тяжкі випробування і насильницьке перебування у неволі, не втрачав надії на повернення до отчого порога. Серед багатьох щасливчиків були і юні остарбайтери, нинішні пенсіонери з Ічні, що на Чернігівщині.
Давно замовкли гармати, та не стихає біль у душах колишніх в’язнів. Ціною неймовірних зусиль воїнів, ціною життя полеглих в боях з фашизмом дісталися прийдешнім поколінням воля і мир на землі.
Холодні вітри сорок першого
Важко передбачити і визначити, як би склалося життя кожного з нас, коли б не наступили холодні дні і ночі, що неждано-негадано настали з приходом на нашу землю непрошеного злочинця. Чорним мороком обернулася для кожного громадянина України тяжка година і важко впала на світлу душу кожному. Холодні вітри кінця вересня пронизували душу і людське тіло, а тривожна дума, яку породила жорстока і невмолима ворожа сила, холодила душу кожного, хто не байдужий до миру і спокою у своєму краї, на своїй землі. Не судилось жити нам у мирі й спокої у рідному краї, вчитися, мріяти про майбутнє. На перешкоді до здійснення наших мрій стала війна...
Рік сорок перший. Війна прийшла у наш край неждано і зруйнувала наше майбутнє. Вона навпіл розірвала життя кожного, принесла горе в кожну сім’ю.
Війна... Одне коротке слово, а скільки смутку і горя людського! Ми чули і знали про війну, яка поки що була десь там, далеко від нас, але не відчували її страху на собі. І ось вона вже тут, поряд, і готова зжерти кожного, спопелити душу, зруйнувати дім – знищити світ.
– Дорогі мої вихованці, – звернулася до нас Марія Павлівна. – З великим сумом сповіщаю вам, що зібралися ми у дев’ятому класі востаннє. Я бачу, як ви дружно, з бажанням тільки налаштувалися до шкільної праці, та, на жаль, не зможете далі здійснювати свою мрію. Над нами, над Батьківщиною нависла чорна хмара загарбницької війни. Ворог прийшов у наш дім і нещадно, жорстоко розтоптав нашу свободу, наше життя...
Війна прийшла не тільки у наш дім, а й наші душі. Я ненавиджу вбивць, які відібрали право на спокій, право на щасливе майбутнє. Більше немає миру і спокою у нашому краї. Давно відомо з життя і боротьби наших предків, і про це свідчить сама історія і нагадує, коли ворог приходить на чужу землю з мечем, то від меча й гине. Переконана, що історичні слова і тепер неодмінно збудуться. Збудуться, бо ми ненавидимо жорстокого зайду. Він прийшов убивати, руйнувати, топтати, спалювати все на своєму шляху ради завойовницької мети. Та як би він не шаленів, яким жорстоким не був, впевнена, йому не буде пощади, бо народ наш згуртується і переможе, народ наш не потерпить неволю, не потерпить ворожого ярма.
Згуртуймося, щоб вистояти в ці жорстокі години нашого життя. Народ наш не залякати, він не боїться ворога. Згуртуймось і витримаємо, переживемо і переможемо. Смерть фашистським загарбникам!
З тривогою у душі, затамувавши подих, ми слухали Марію Павлівну і вірили в нашу перемогу над ворогом.
Так закінчилася на першому місяці у дев’ятому класі моя навчальна епопея. Скільки різних думок народжувалось на той час у голові, скільки їх зникало, не залишаючи найменшого сліду, але залишалось одне: бажання жити і протистояти фашистському загарбникові.
Того останнього трагічного дня по дорозі додому ніхто з нас, тепер уже вічних дев’ятикласників, не промовив жодного слова. Кожен був розтерзаний, розбитий невтішною думкою про своє майбутнє.
Побачивши мене та, мабуть, зрозумівши, чому я так рано повернувся, мати розплакалась і сказала, що Катю і батька забрали на окопи.
(Далі буде)
|