29-31 січня 2015-го року у боях у Вуглегірську військовослужбовці 13-го окремого мотопіхотного батальйону знищили більше тридцяти піхотинців і танкістів гібридної армії РФ. Взяли у полон трьох ворожих піхотинців. З офіцерів і солдат 13-го омпб, які відзначилися в боях за Вуглегірськ, у госпіталі президент нагородив майора Сергія Великохатнього, пізніше майора Сергія Кучеренка.
За період щільних боїв 29-31 січня у Вуглегірську загинуло десять військовослужбовців 13-го омпб, з них вісім – у результаті дій ворожих танків. Жоден із них не був нагороджений посмертно. За весь період боїв на Дебальцевському плацдармі (18.01-19.02.2015) загинуло дев’ятнадцять військовослужбовців 13-го батальйону. Ще один – Андрій Лебедєв – вважається зниклим безвісти...
Про жорстокі бої за Вуглегірськ, Чорнухине, Лутугіно, Дебальцеве доводилося чути від бійців не один раз. Тоді були поранені наші земляки – Владислав Cлюсар, Микола Буймистер. Цікавим і дуже змістовним є інтерв′ю капітана Олександра Загороднього (одного з командирів бойової позиції «Яблуко» у Вуглегірську) під назвою: «Якби всі воювали, не здали б Вуглегірськ» інтернет-виданню «Українська правда» від 23.02.2016 року. Серед тих, кого відзначає командир, як достойних отримати нагороду за оборону міста, є Михайло Ніколаєнко. Сьогодні хотілося б розповісти про бійця, якого волонтери називають «Просто Міша», захоплюючись його витримкою, незламністю і вмінням дати відсіч ворогу.
Михайло Ніколаєнко народився 1987 року у м. Красний Луч (зараз місто тимчасово окуповане російськими загарбниками, там залишилась Михайлова квартира). У дев’ять років хлопець переїхав жити до маминих батьків у с. Андріївку. Після закінчення Андріївської школи продовжив навчання в Ічнянському професійному аграрному ліцеї на машиніста-кранівника. Живе в Ічні, виховує синів: шестирічного Богдана та двох з половиною років Руслана. Після строкової служби в армії, Михайло працював за спеціальністю в Ічні, Москві, Києві. Третього вересня 2014-го року боєць був мобілізований до Збройних сил України і у складі 13-го окремого мотопіхотного батальйону брав участь в російсько-українській війні.
Спокійно і розважливо Михайло розповідає про пережите, хоча його стерті і натруджені війною руки видають і нелегкий шлях, і пережиті труднощі, і велику відданість справі мужнього воїна:
«12 січня 2015-го року ми своїм ходом із м.Ізюм добиралися до с.Луганське в штаб. Тут побули два дні і перебазувались у Вуглегірськ. Бійців нашого батальйону розподілили по різних позиціях. 1-ша рота на чолі із Сергієм Великохатнім (із ротним воював поруч наш земляк Сергій Бондар із смт. Парафіївки) розташовувалась на «Палубі». Це був блокпост 1302, який перекривав в′їзд у місто з боку Єнакієво. На позиції «Вовк» командував замкомбата майор Середа (тут перебував і я). Наш блокпост 1301 складався із ближньої позиції під назвою «Яблуко», яку утримували бійці під командуванням уродженця Ічні капітана Олександра Загороднього. І наш дальній пост «Вовк», який перекривав в′їзд у Вуглегірськ з боку Горлівки. Відстань між ними була 600 м. Коли 14 січня ми міняли на позиціях 42-й батальйон (у них була добра техніка і бтр-и, і танки), то хлопці дивувались на чому ми заїхали: у нас було три танки, один з яких зробив 5 пострілів і вийшов із ладу, і чотири БРДМ (бойова розвідувально-дозорна машина). По нас стріляли міномети ворога «Васильки». Ми хотіли дати «отвєтку», дзвонили комбату Мурованому, щоб прислав міномет, але так і не дочекалися, так само як просили дерева на бліндажі – теж не дав. Перший раз з′явився він у нас, коли міни завіз, ми їх шаховим порядком поставили і пізніше на них чотири російських танки підірвалися. (Шкода, що не встигли замінувати по колу, тоді б жоден російський танк не пройшов). 29 січня, десь о 5-й годині ранку, почався ворожий обстріл, потім посунули танки. Андрій (із поста Загороднього) підбив два танки (чи бехи, їм башти відірвало). Після цього ми розслабились, думали окупант отримав відсіч і відстане. Але полізла піхота (за 500 метрів від нас був ліс), тож відстрілювались з АГС і «калашів». Фагот вистрілив назад, а тоді їхній один танк пішов на нас, другий - на 1-й пост. Російський танк пересувався під прикриттям бехи, яка випускала суцільні черги і не давала підняти голови, виїхав він прямо на бліндаж, де загинули Паша Старченко і Олександр Бригинець …
На «Вовку» ворожий танк підбив наш «газон». Вискочив до позиції на 50 метрів, це була «72-ка», де із башти немає управління і треба вилазити з люка, щоб зорієнтуватися. Знаючи це, я виждав момент і, коли танкіст висунувся, застрелив з «калаша» в голову…вибору не було.
На позиції я залишився один, зв′язався із ротним, запитав чи не оточили. Із «Вовка» всі відступили, тримались далі, рації при відступі покидали. Поліз у бліндаж перевірити чи є хто живий. Там був старшина Сергій Будюк із гранатою в руці, готовий підірвати себе разом із росіянами… Разом з ним окопами вибрались до посадки. Потім я зв′язався із Мурованим і комбат викликав вогонь на наші позиції. Ну як зв′язався, кажу в рацію «танки російські пруть на позицію «Вовк», давайте арту». У відповідь – «А ти хто, який позивний?» - «Міша», «Мєдвєдь???», «Просто Міша! Нема в мене позивного, як виберусь застрелю, якщо не дасте вогню!»… Тоді повірили нарешті в російський наступ і дали артилерію. Після «арти» ми пішли на «Палубу» до своїх. За нами слідом на наш пост зайшла російська піхота. Тих, хто відступав по дорозі вже оточували «днрівці». Мимо нас по дорозі теж проїжджали три бехи, де сиділо по 15 терористів, якимсь чудом нас не помітили в бур′янах. На «Палубі» наші відстрілювались з кожного вікна хто чим міг, разом із «Вовком» (майор Середа) хлопці підбили ще пару російських танків. Я вижив, бо у нас дальній бліндаж (де загинули побратими) і ближній (де уцілів старшина Будюк) були з′єднані між собою окопами і в окопі я сховався у нішу, звідки бачив, що відбувається…
На другий чи третій день оборони ми викликали вогонь на себе, із «ураганів» «накрили» ворога лівіше і правіше від нас. Ми спробували наступати і відбити свої позиції, підбили дві російські бехи, але ворог здійснював контрнаступ. Командування вирішило віддати Вуглегірськ, хоча були відчайдухи, які до останнього не хотіли цього робити. Нам на підмогу проривалася 30-та бригада і нацгвардія, але їм сказали, що до нас вже не можна йти, бо на 8 кілометрів тягнуться «сепарські» блокпости… Але майор Сергій Кучеренко взяв «уазіка», добровольців (із батальйону «Донбас» та нацгвардії) і привів полями підмогу. Здалеку ми подумали, що ворог наближається, а тоді побачили наш прапор. Кучеренко говорив, що не можна віддавати Вуглегірськ… не можна… Але всі протитанкові засоби закінчились, артилеристи втекли ще до початку боїв так і не зробивши вистрілів із рапір, бо боялися виявити свої позиції. Піхоті проти танків воювати складно. Тому командири виводили людей, бо в нас не радянська армія, щоб танки тілами солдат зупиняти…
Вивели нас в штаб в Луганське. А коли вже всі війська вийшли із Дебальцевого – разом з усіма переїхали в Артемівськ. Потім перекинули нас у Верхнє Зайцеве, у закинутий двоповерховий будинок, де ми розташовувались і тут було спокійніше, порівняно з Вуглегірськом. Затим у Нижнє Зайцеве (котре переходить в Горлівку), тут уже терористи почали активізуватися. У Нижньому Зайцевому зустрілися ми із старими знайомими із 42-ки. Поруч з нами воювали також грузини (у їхньому добровольчому батальйоні було близько 200-т чоловік), вони справжні воїни-штурмовики: заходили у тил ворога, давали координати для нашої артилерії, могли з легкістю «віджати» у сепаратистів потрібні об′єкти (беруть АГС, СПГ і вперед). За два місяці вони відвоювали одинадцять кілометрів доріг. Якщо коротко описати далі шлях легендарного 13-го БТрО – то ще був підрив нами з точки «У» у Дебі (Дебальцевому) залізничної розв′язки при відступі. А ціле літо 2015-го – ми «кошмарили» із СПГ окупантів під Горлівкою. 20 вересня 2015-го року я демобілізувався».
Солдат доказував свою історію, а сльози самі капали і капали – бо це страшно, коли російський танк у тебе на очах вбиває побратимів…бо кругом ворог і запах смерті, а ти на позиціях зовсім один і головне не розгубитися, бо не виживеш…бо комбат не розуміє проблем бійців, адже він не з ними на передовій, а десь у штабі, тому інколи доводиться спілкуватися із старшими за званням з допомогою матів…бо молодий голубоокий блондин невисокого зросту – мужніший і сильніший багатьох на вигляд «суперменів», а за фактом боягузів...бо це війна, справжня війна, коли сусідня держава хоче знищити українську націю, а вперті і відважні чоловіки зупиняють ворога всіма можливими і неможливими засобами. Нічого не просять взамін, не чекають нагород, не вимагають вигод, посад чи звань, просто виконують свій обов′язок захищати Батьківщину. Такий він наш «просто Міша», і ми дякуємо справжньому Герою за боротьбу і вірне серце!
Розмовляли з бійцем Олеся Реута і Тетяна Дорошенко
|
