Сьогодні для учасника бойових дій, молодшого сержанта 30-ї окремої механізованої бригади Олександра Жили вже позаду і запеклі бої в зоні АТО, і тривале лікування після важкого поранення, і демобілізація.
39-річного Олександра Жилу мобілізували у вересні 2014 року. Навчання проходив на Львівщині, військове злагодження – в Ульянівці Миколаївської області. У січні 2015-го у складі 30-ї окремої механізованої бригади потрапив на Донеччину, в село Луганське. Неподалік – Лозове, Горлівка, Дебальцеве, Мала Калинівка.
За військовою спеціальністю Олександр – гранатометник. Разом із побратимами брали штурмом Логвинове, Піски, Вуглегірськ, охороняли позиції висотки «Павла» (так її називали бійці), щоб ворог не прорвався на Артемівський напрямок.
Українські військові перебували під постійним ворожим обстрілом. Навіть тіла загиблих не можна було забрати. Відстрілювалися переважно стрілецькою зброєю: з кулеметів, автоматів, гранатометів. Допомагала і важка бронетехніка: БМП і три танки.
Олександр згадує свій перший бій у січні поблизу села Піски на Донеччині, яке стало передовою протистояння проросійських терористів та українських військових. Оборону тримали 93-я бригада, добровольчий батальйон і «Правий сектор». Рота, в якій служив Олександр, колоною пересувалася на підмогу, не доїхавши до села, потрапила під обстріл терористів. Двох хлопців поранило. Прорватися в село наші вояки не змогли: були заміновані поля. Довелося відступити і повернутися в Луганське.
Схвально відгукується Олександр про свого ротного Володимира Гринюка, який і на передовій був поруч з бійцями, і в розвідку ходили разом.
Жили бійці у покинутих людських хатах, а на передовій – у бліндажах та окопах. Харчі доставляли з Артемівська, майже за 30 кілометрів від їх розташування. Видали форму та берці, бушлатів не вистачало. Олександру бушлат привезли волонтери, хоча й не новий, але рятував від холоду.
А п’ятого травня, під час об’їзду блокпостів поблизу села Луганське на Донеччині, Олександр та дев’ятеро його побратимів потрапили під мінометний обстріл диверсійно-розвідувальної групи противника. У бою ічнянця важко поранило в черевну порожнину. Волонтери доправили його в Артемівську лікарню, потім гелікоптером – у Харківський госпіталь, де Олександр десять діб боровся за життя.
Після двомісячного лікування у клінічній лікарні «Феофанія» отримав відпустку за станом здоров’я і був госпіталізований для проходження головної військової лікарської комісії. Третього вересня демобілізований з лав ЗСУ.
– Рано вранці ми «Уралом» виїхали в Луганське, куди прибули о пів на п’яту і потрапили у засідку сепаратистів, – згадує Олександр Жила. – Нас обстрілювали з ручного гранатомета й кулеметів. Водій не зупиняв вантажівку. Ми відстрілювалися з автоматів і кулеметів. Двох сепаратистів убили. Але загинув і мій товариш Олександр Ковальчук із Бердичева. Мене і п’ятьох хлопців поранило. Коли отямився у госпіталі, була думка, що не виживу. Та як згадав, що вдома чекає 12-річний син, де й сили взялися. Вижив заради Дмитра, якого з 2008 року виховую разом із моїми батьками. З дружиною життя не склалося.
– Ви краще напишіть, яка несправедливість до учасників бойових дій, – обурюється батько Володимир Андрійович. – Син захищав Батьківщину, тяжко поранений. Ушкоджені підшлункова залоза, малий сальник, ліва доля печінки, переніс операції, лікували три місяці. А поїхав 1 жовтня у Чернігів на комісію МСЕК – там сказали, що здоровий. Довідку видали, що працездатність втратив на 25%. Сашко не може підняти відра води, не те, щоб на роботу йти. Рани у нього болять, у голові паморочиться, постійний біль під лівим ребром. За які кошти далі лікувати сина? Міська рада виплатила шість тисяч, а де обіцяна компенсація від держави? Олександр написав рапорт у військову частину про компенсацію за поранення, але й досі мовчать. І «дембельські» навіть не виплатили. Шкода хлопців, які воювали. Поранені в АТО військовослужбовці не мають достатніх соціальних гарантій. Питання медичної та соціальної допомоги їм мають вирішуватися на державному рівні.
За словами Олександра Жили, війна змінила його погляди на життя і ставлення до людей.
– Обов’язок кожного чоловіка – йти захищати свою державу. Ми маємо це зробити заради себе і своїх дітей. Наше завдання – вижити, перемогти, навчити своїх дітей любити свою країну. Якщо треба буде її захищати, не вагатимусь, піду знову.
Наталія ЄПІФАНОВИЧ
Фото автора
|
