Зі спогадів ічнянського рухівця (скорочено)
 Невідворотно розповзалась, ділилась наша «советская Родина». Вольні вітри, що виривались з її тріщин і уламків через радіо, телебачення, оживаючу пресу, несли потоки свіжої і колись притлумленої інформації. Ось уже прибалтійські республіки фактично накивали п’ятами з Союзу. Захвилювалась, замітингувала сусідка України Молдова.
Мітингові настрої не обминули й Україну. Яскравим метеоритом спалахнув на цілий Союз, розвеселивши дотепним гаслом «Хто з’їв моє м’ясо?» чернігівський ковбасний бунт.
Відшуміла, відмайоріла жовто-синіми національними прапорами демонстрація єднання, піднесення українського братерства – живий ланцюг від Львова до Києва.
Ледь не щоденно збирав говіркі мітинги чернігівський «Гайдпарк» біля пам’ятника Богдану Хмельницькому.
І лише на периферії було ще тихо і по-буденному спокійно. Не поспішала засвітитись активністю суспільного життя і наша Ічня.
Ічня в очікуванні перемін
Не можна сказати, що ічнянців не цікавили події довкола. В Ічні, приміром, жваво обговорювали обкомівський прокол у чернігівських «ковбасних» подіях. Тут переконливо стверджували, що ковбаса, що вилетіла з багажника обкомівської «Волги», була ічнянського походження, оскільки ту злощасну чорну «Волгу» напередодні аварії бачили у дворі Ічнянського райкому.
Але новини політичного життя, перспективи здобуття Україною незалежності обговорювали з пересторогою, на рівні приватних розмов. Тут спрацював одвічних страх, що вкорінився вже в генний код українців.
Але й ці обережні розмови виявляли однодумців. Якось відомий своїми опозиційними поглядами до місцевого керівництва Петро Чигрин як велику таємницю повідомив мені, що в будинку культури вже відбулося кілька зустрічей, але вони не мали організаційного характеру.
Не добавив ічнянцям протестної активності і зовсім сміливий вчинок робітника районного міжколгоспбуду Валерія Левадного, що прилаштував над виробничим подвір’ям жовто-синій національний прапор.
Десь на початку липня 1990 року до Ічні завітали з Чернігова заступник голови обласної організації Народного Руху України Володимир Ступак і голова обласного товариства української мови ім. Тараса Шевченка Лариса Куровська.
У читальному залі бібліотеки до мого приходу вже були Галина Шульженко, Віра Салата, Петро Чигрин, Вікторія Борщенко, Григорій Петренко, Ніна Синявська, Валентина Колос, Зінаїда Литвиненко і Любов Вакуленко.
Досі дивуюся, як наважилася надати приміщення для такого зібрання директорка бібліотеки Валентина Колос.
Зустріч була короткою і тихою, навіть занадто. Проте пожвавішали і висловили одностайну думку, що в Ічні має бути осередок товариства української мови. За осередок Руху відбулись одностайним мовчанням.
Через кілька днів провели збори, на яких офіційно засвідчили створення районного осередку товариства української мови ім. Тараса Шевченка (яке пізніше на всеукраїнському рівні було реорганізоване у «Просвіту») . Здивувало, що на ці збори з’явилися не всі учасники попередньої зустрічі.
Головою осередку обрали Ніну Синявську, заступником – мене. Але після культурологічного походу «Дзвін-90», організованого обласним товариством української мови, вона несподівано і публічно (навіть через районну газету) заявила про відмову від повноважень голови і навіть вихід з його членів. Правда, в подальшому все-таки підтримувала з нами зв’язок.
Десь із вересня 1990 року осередок розпочав практичну діяльність. Почали з вивчення історії України. Бо радянська школа добре вкарбувала, що і Петлюра, і Скоропадський, і Винниченко – зрадники, не кажучи вже про символ зради Мазепу. Бандера – і поготів бандит.
Зібрання наші проходили в тому ж таки читальному залі бібліотеки, і, зрозуміло, учасниками їх були майже всі бібліотечні працівники.
Залучати нових членів до осередку було важко. Одні вважали, що поширення історичної правди про героїку і жертовність змагань України за волю, відстоювання панівного становища української мови є занадто радикальним у нашій діяльності. Інші, навпаки, дорікали нам у млявості і недостатній активності.
Проте все-таки до нас долучалися нові члени, в більшості за власним покликом. Так до нас прийшли Анатолій Зігора, Михайло Катроша, подружжя Володимир та Лідія Семенці, Тетяна Бабич і Надія Громова.
Невдовзі життя саме збагатило види нашої діяльності. Майже щотижня з Києва та Львова мені стали надсилати пакети з агітаційними матеріалами. Рухівські газети, окремі газетні вирізки, агітки члени нашого осередку розповсюджували серед своїх знайомих, вечорами підкладали в поштові скриньки.
Поширення агітматеріалів дещо пожвавило діяльність осередку. Аякже, своєрідна романтика таємної підпільної діяльності. Хоч таємничого тут нічого не було, бо всі здогадувались, хто ці таємні розповсюджувачі.
Багато інформативних матеріалів одержували і з Чернігова: з крайової ради Руху й обласного товариства української мови.
Ми стали сміливішими, досвідченішими.
Референдум 17 березня
1991 рік розпочинався в напрузі і пожвавленні суспільного життя. Ледь встигнувши відсвяткувати новорічні і різдвяні свята, президія Верховної Ради УРСР видає постанову про забезпечення проведення союзного референдуму 17 березня, на якому люди мали виявити свою волю щодо збереження Союзу. Але питання бюлетеня сформульоване так, що в разі ствердної відповіді існування суверенних держав скасовується. Бо чи ж можуть бути суверенними держави, що утворили федеративний устрій Союзу, в якому вже обумовлено, що вони обов’язково мають бути радянськими.
Тож і вирішено було одночасно з всесоюзним референдумом провести загальноукраїнське опитування. В українському бюлетені питання звучало так: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»
Почалася жвава підготовка до референдуму і в нашому районі. Щоб забезпечити збереження Союзу, влада обробляла населення всіма засобами: бесідами на виробництві, в установах, через профспілки і парткоми, в засобах масової інформації.
Наше молоде ще не оперене товариство, зрозуміло, такої потуги не мало. Не було у нас досвіду проведення масових зібрань, та й промовців для цього ми не мали. Отож єдиною надією залишалась можливість використати трибуну районки.
Стрімко наближалось 17-е число – дата проведення референдуму. На повну потужність працювали агітаційні засоби республіканського й обласного масштабу. Перевершуючи самих себе, вертілися прихильники «нерушимого», заохочувані райкомом.
Та навіть коли б вони старались наполовину менше або й зовсім мовчали, люди проголосували б за збереження Союзу. Міцно сиділо в свідомості українців переконання, що дуже мудро діяли наші предки більш як 300 років тому, коли «здійснили віковічне прагнення бути навіки разом з братнім російським народом».
Словом, результат референдуму був прогнозований і очікуваний. По Україні за Союз висловилися 70,16%, проти – 27,99%. В Ічнянському районі прихильників Союзу виявилось аж 87%, противників – лише 11,9%.
За приєднання до Союзу в результаті всеукраїнського опитування назбиралось голосів у районі ще більше: 91,4%, противників – 7,7% (по Україні – 80,17% та 17,97%).
Свобода, та не зовсім
День святкування річниці прийняття декларації про незалежність для мене розпочався з візиту Сашка Власенка. Він повідомив, що вранці встиг вивісити жовто-блакитні прапори на вежі у міському парку і на будинку культури. Останній, правда, майорів недовго: райком примусив зняти.
По обіді у міському парку влада, бо наказали зверху, нехотя проводила мітинг, який був доволі таки велелюдний.
Райком намагався тримати позу спокійної впевненості. Але все зіпсувала непередбачувана Москва.
19 серпня 1991 року. День великого празника Преображення Господнього розпочався неприємною звісткою. Під веселу музику танцю маленьких лебедят з балету «Лебедине озеро» Москва розсилала зловісні накази-вимоги ГКЧП.
Ми домовились пересидіти, надійно сховати або знищити крамольні папери. Адже не ясно було, як розвиватимуться події і наскільки вони можуть бути небезпечними. Телефони у Чернігові і Києві мовчать. Зрозуміло, їм не до нас.
Наші райкомівці помітно активізувались. Нетерплячі почали складати список кандидатур на наручники.
І все-таки Ічня, причаївшись, вичікувала. Увага всіх була прикута до Москви, а там поки що повна невизначеність. Ще більша невизначеність – у принишклому Києві.
І ось нарешті історичний день 24 серпня 1991 року. Воля!
Та це була не зовсім свобода, бо до райвиконкому пересіла все та ж партноменклатура.
Віктор Гаврись
|
