У червні 1941 р. йому було 16 років і 7 місяців. Коли фронт наблизився до рідного села, він пішов у військкомат і сказав, що йому майже 18. Хлопця направили на навчання до Хабаровського гарматного училища. Там він зустрів своє сімнадцятиріччя, звідтіля молодшим лейтенантом, командиром мінометного взводу пішов на фронт. Літом 1944-го дев’ятнадцятирічний лейтенант з осколком у легенях повернувся додому. Минали роки. Хлопець одружився, побудував хату, посадив сливовий сад, виростив дітей. Донька часто допитувалася у батька: «Тату, чому на День Перемоги ти ніколи не сидиш у президії? Чому ніколи не розповідаєш про війну?» Якось він сказав: «Доню, війна – це не той героїзм, що показують у фільмах. Війна – це коли біжиш в атаку з другом, а тоді бачиш, як він біжить з тобою поруч, але уже без голови, і ще тримає у руці автомат…» Лише через багато років, уже ставши матір’ю, донька усвідомила, що пережив той юний хлопчина, якщо до кінця своїх днів він ніколи не дивився фільми про війну та ніколи не співав фронтових пісень. Тим хлопцем був мій батько. Дякую тобі, тату, що не ховався за чужі спини. Дякую, що залишився живим. Крихітні ніжки моєї внучки плутаються у спориші. Рости, моє сонечко, і я розповім тобі про свого батька. Як він гарно співав, як завзято танцював, як полюбляв сидіти під сливою та, жмурячись і посміхаючись, дивитися на сонце. Лариса Жарова
