 14 січня Микола та Марія Рахнії з Іржавця святкуватимуть залізне весілля. І справді, залізне. Бо за 65 років не торкнулася іржа їхнього подружнього життя у мирі та злагоді. Особливого рецепта сімейного щастя старенькі не мають. Кажуть, переживши безліч негараздів та бідність, навчилися розуміти і підтримувати одне одного.
– Марійка, як квітка, вродлива була, волосся довге, хвилясте. Погляне – аж серце стискало, жити без неї не міг. А співала як! Заслухаєшся, – згадує молодість Микола Васильович. – Ми обоє любили співати. Зустрічалися не довго, а коли зрозуміли, що хочемо бути разом, відгуляли невеличке весілля. Тоді скрутні часи були. Жили у тещі в Іржавці. З роками стару хату перебудували. Хазяйство тримали велике: корову, свиней, різну птицю. Мед качали зі своєї пасіки.
– Усе життя нас єднала любов, – зізнається Марія Федорівна. – Микола добрий, стриманий, працьовитий, руки в нього умілі і синам передав свої вміння. Мені в усьому допомагав. Було, я до корови вранці біжу, а він млинці пече – дітям сніданок готує. Роботи ніколи не цуралися, все заробляли важкою працею. Гроші по копійчині складали, бо трьох синів ростили, вивчили й одружили. У житті бувало всяке: і сердилися, і сперечалися, але у будь-яких ситуаціях прощали одне одного. Сімейні проблеми на люди не виносили. Отак і живемо. Найголовніше для нас – міцна і дружня родина, здорові діти, онуки й правнуки.
Сьогодні Миколі Васильовичу 88 років, Марія Федорівна молодша на чотири роки. І зараз, на схилі літ, він розчісує та заплітає коси дружини, бо рука її вже слабка: за вік чимало домашньої та колгоспної роботи перероблено.
Сини Рахніїв – Анатолій, Володимир та Іван – мають свої сім’ї. Наймолодший Іван, як і годиться, живе з батьками. Люблять дідусь із бабусею своїх шістьох онуків та трьох правнуків, насолоджуються їхньою увагою.
Багато спогадів має велика родина Рахніїв. Багато чого на своєму віку пережив Микола Васильович. У 1942 році його, 16-річного юнака, нацисти вивезли з рідного Крупичполя на примусові роботи до Німеччини, де працював на фабриці. Коритися німцям не хотів, разом із товаришами по роботі пробував тікати в Україну. Але потрапити на Батьківщину не вдалося – охоронці спіймали, допитували й били. Працювати направили на іншу фабрику. У 1945 році Миколу звільнили американські війська, але знову довелося пройти через допити в КДБ. Після Перемоги п’ять років служив в армії на далекому Сахаліні. Там освоїв професію водія, з якою пов’язав усе своє життя. Демобілізувавшись, повернувся у рідне село. Як міг допомагав батькам, які, крім нього, найстаршого, мали ще п’ятеро дітей. З ланковою Марією познайомився в Іржавці, коли возив буряки на Парафіївський цукрозавод.
Отак долаючи труднощі, обтесуючи гострі кути долі, вони зуміли пронести крізь роки своє кохання, примножене любов’ю дітей і внуків.
Наталія ЄПІФАНОВИЧ
|
