Голодомор 1932–1933-х років не оминув жодного куточка України і скрізь залишив сліди болю, страждання та смерті. Згадка про голод закарбувалася і в пам’яті мешканця Хаєнок Григорія Гаха, який став свідком страшних незабутніх подій. Він пережив ті жахливі часи, відчувши на собі, що таке голод.
Григорій Сидорович народився в далекому 1926 році в Хаєнках, де і нині проживає. Тяжкі та страшні випробування випали на долю чоловіка, і найстрашніші з них – голод.
– Мені тоді було років шість, однак добре пам’ятаю, як все починалося. Ті роки залишилися як глибока рана, – з болем, з гіркотою на обличчі згадує Григорій Гах. – Моя родина обробляла шматок землі, тримала пару коней, корову, як зазвичай у селі. Батько був на всі руки майстер. Одним словом, сім’я не бідувала.
Пам’ятаю, як почалася колективізація. Спочатку у нас відібрали землю, потім батько добровільно відвів худобу до колгоспу та віддав весь інвентар. Наказ є наказ. Сам поїхав трудитися на чужину, до Москви, заробляти «живі» гроші.
У той час, пригадую, у селі почалася заготівля зерна… Забирали у людей все, що тільки можна.
Невдовзі батько повернувся із заробітків і пішов працювати столяром до колгоспу. На той час у нас уже не залишилося нічого від колишніх статків. По селу ходили активісти, наші, сільські, і залізними ковіньками вишукували, де що сховано. У нас забрали навіть покришену на посадку картоплю. Також описували майно: все, навіть ганчір’я. Батько вимушений був знову поїхати до Москви, маючи надію продати тютюн, який підклав у куфайку замість вати. Як поїхав – так ніби у воду канув, – зітхає Григорій Сидорович і продовжує: – Вже починалася весна, їсти було нічого, а від батька – ні звістки. На городі трохи росла ріпа, з якої варили суп. Та все ж невдовзі від голоду померла матір. Я залишився сам і дивитися за мною було нікому. Дуже хотілося їсти, але їсти було нічого. Від голодної смерті мене врятували перші зелені малесенькі яблучка, які тільки-но виросли у саду. Навіть сільський лікар, зайшовши до хати, здивувався, що я живий.
Аж ось повернувся і батько. Я саме груші в саду рвав. Коли його побачив, подумав, що то циган – такий він був зарослий та обшарпаний. Я спочатку злякався і давай тікати. Лише потім признав батька. Він розповів, що цілий місяць йшов пішки до Москви, адже міліція висаджувала хохлів із поїздів. А ще розповідав, що попід залізничними коліями було багато трупів. Вони валялися просто неба. Жах! А вижив батько завдяки тому, що їв опуцьки (щавель горобиний – прим. авт.), що росли вздовж дороги, вмочуючи їх у сіль. Так помаленьку і дійшов, однак заробітки не вдалися. Тому, повернувшись додому, відразу пішов працювати до колгоспу. Там коней годували запареною дертю, то трохи приносив її додому, млинці із неї пекли. Так і виживали. Дуже важко таке згадувати, але забути неможливо. Отаке життя було під час голодомору 32-33-х років.
Життя поступово почало налагоджуватися. Селяни працювали у колгоспі. Ми розвели господарство. Батько оженився, я пішов до школи. Та щастя довго не тривало. Почалася війна. Батька мобілізували на фронт. Воював під Смоленськом. Там і загинув. Згодом пішов на фронт і я, та мені пощастило більше – живий і досі, – розповідає Григорій Гах.
Андрій Грудницький
Фото автора
На фото: Григорій Гах: «Якби не ті яблучка, давно б мене вже не було».
|
