З-під пера Володимира Гольця з’явилися на світ дві поетичні збірки: «На крилах віри» і «За землю – горою». Як каже автор, «доробок скромний, але свій».
Людина в природі, людина в державі, людина в сім’ї – ці споконвічні теми не залишають байдужим поважного роками чоловіка, якому «в душі 17, а фактично – дід». «Я не навчився ще літати – мене приборкав Білосток».
Здається, найбільше віршів він написав про весну, ту пору року, коли «зі стріхи котиться сльоза». «У весні себе самого бачу», – говорить поет.
На думку Володимира Гольця, поезія – то Божий дар, «мелодія небес», «духу найвищого злет і неба святе озаріння».
Кажучи про наболіле, Володимир Голець дає поради «Поету-початківцю» і «Собі», і тим, хто вже вважає себе генієм. Його душа болить за «Богом забутим козацьким краєм». «Ічнянські луки і ліси – земля здавен многостраждальна», пише поет, але вірить: «Сонце правди над країною прогляне, і з руїн земля запущена устане».
Вірші Володимира Гольця – це цілі картини, на яких розкошують липа, абрикоса, «його величність Гарбуз», жасмин: «Парфуми, вмийтесь – ось жасмин – троянди син і гладіолуса племінник». Поетична мова щедро пересипана народними висловами.
Поспішає Володимир Полікарпович щомісяця «на зліт з братами по перу», поспішає «заримувати ще одну строфу». Хоча «не всіх зачіпають рядки вогняні», треба нести «своє твориво… на суд світового загалу», щоб «закарбуватись в часі билинкою, іскринкою, віршем», щоб «не згубитись на теренах тисячолітніх тем».
Побажаємо, щоб натхненна муза не полишала поета, якому до снаги «у пізнім серці поєднати осіннє золото й весну». І запевнити його ж словами: «А якщо маєш іскру Божу – твої не згубляться пісні».
Наталія Черненко
|