Тісно і гамірно буває на подвір'ї подружжя Миколи і Віри Сеньків у вихідні, коли з’їдуться-зійдуться до них сусіди й друзі. «У Мера наче медом помазано!» – жартують. Так у Віжні називають Миколу Івановича.
Продовжують традицію віженського хутора
Віжень – це вулиця Ічні з кількох хат, що розмістилися у невеличкому лісовому масиві на відстані майже трьох кілометрів від міста.
Кажуть Сеньки, жодного разу не пожалкували, що живуть далеко від центру міста.
– Для нас Ічня – це щось окреме. Щоб у Ічню в магазин чи до онуків з’їздити, діду скутер купили. Буває, удвох ганяємо, – каже Віра Андріївна.
– Колись тут хутір був. І магазин працював, а на стовпі – радіо на весь хутір говорило, – згадує Микола Іванович. – Чоловік сто жило, й молоді було багато. Зі мною у третю школу ходили двадцять вісім учнів. А тепер, мабуть, один. Люди тут дружні жили: у кого день народження чи весілля – разом відзначали, наче рідні були. Ніхто й хати не замикав. І в гості одне до одного ходили. І цегельний завод був, і колгосп, і овечки були, і коні, і телята… А який великий ліс ріс! Час минув – усе вирубали, викорчували. А молоді що тут робити? Пороз’їжджалися. Усіх жителів чоловік шістнадцять зосталося.
Але віженську традицію не порушують. Як неділя чи якесь свято – у Сеньків повно гостей: юшку варять, картоплю смажать, у карти грають, пісень співають.
– Уже ноги не слухаються, болять. А колись був спортсменом-розрядником із пожежно-прикладного спорту, – говорить Микола Сенько, однією рукою обпираючись на милицю, іншою – притримуючи палицю. – 30 років працював у пожежній частині в Ічні, постійно брав участь в обласних змаганнях. З пожежниками багато разів перші місця завойовували. П’ятнадцять років як на пенсії.
Після семи класів – заміж
Віра Сенько народилася у Віжні. Це земля її дідів-прадідів. А Микола Іванович – родом із Бурімки.
Микола рано залишився напівсиротою: батько у 43-ому пішов на фронт і зник безвісти. Тож із дитинства малого Сенька не балували, бо треба було у колгоспі працювати, щоб велику родину прогодувати. Не на словах знають, що таке голод 46-47 років. У ті часи їли переважно варений щавель. Так і вижили.
Коли згадують свою молодість, очі сяють.
– Заманила дружина мене у Віжень, – посміхаючись, говорить Микола Іванович.
Приглянулася йому Віра, коли з бурімськими товаришами приходив до віженських дівок на хутірські вечірки. Щовечора пішки через ліс ходили. Збереться молодь на колодках і розважається: грали на ложках, а Микола – на гармошці. Ще й співав красиво. Віра була красунею, вміла гарно танцювати.
Миколі було 20 років, Вірі – 16. Вона щойно закінчила сім класів школи, далі вчитися й не збиралася, бо у ті часи про це навіть мови не було: треба працювати.
– У нас батько строгий був. Удома лаявся постійно, бувало, й маму та мене із сестрами бив, – розповідає Віра Іванівна. – А як ще й вип’є – хоч із дому сходь. Мені пощастило, що такого хлопця полюбила! І поцілує, і приголубить…
Узяв Микола заміж Віру у Бурімку у 58-ому. Із двоюрідним братом поніс на плечах придане дружини – кілька подушок.
Молоде подружжя працювало у місцевому колгоспі на фермі. У 61-ому побудували у Віжні хату, завели худобу. Поки молодші були, тримали трьох корів, свиней, кнурів, поросят.
Микола Іванович був кутковим. А потім Мером стали називати. Так і прилипло до нього це прізвисько.
Захоплення Мера – живопис
Усе своє життя Микола Сенько – небайдужий до живопису. У дитинстві малював вугіллям або крейдою. А коли мама купила триколірний олівець, пристрасть до малювання ще зросла. Зараз малює фарбами. Здебільшого працює для власної втіхи, дарує роботи друзям і дітям. Одна із найбільших його картин – у кімнаті на диваном:
– Покрив грунтовкою ковдру і намалював ведмедів, – з гордістю розповідає Микола Сенько. – Пам’ятаю, у приміщенні ічнянської автостанції на стіні висіло велике полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Я теж щось подібне захотів створити. І ось погляньте – вийшло.
А на порозі – діамантове весілля
Незчулися Віра Андріївна з Миколою Івановичем, як повиростали двоє синів. Шість внуків кожного літа в гості приїжджали. Вже й вони дорослі, тепер із п’ятьма правнуками до бабусі й дідуся їздять.
Під двором у Сеньків – два великі столики з лавочками, щоб місця усім вистачило: і віженським, й ічнянським гостям. 8 червня тут знову зберуться гості. І знову буде весело й гамірно. Бо у 80-річного Мера із 76-річною Вірою Андріївною – діамантове весілля: 60 років подружнього життя.
Світлана Цюпка
Фото автора
|
