Два Андрії Панчошні з Гмирянки потрапили у горнило війни в різні часи. Обидва назавжди запам’ятали її нищівну силу…
У фронтовика Андрія Панчошного на почесному місці в хаті – портрети загиблих батька і брата. Його 32-річний внук, теж Андрій Панчошний, через 70 років після закінчення Другої світової повернувся до рідної Гмирянки, відслуживши рік у зоні АТО.
У діда і внука спогади про війну і схожі, й різні. «Град», «Смерч» і «Ураган» – це не звичні для літніх людей назви природних явищ, а смертоносна зброя ХХІ століття, націлена на молодих українців. І якщо для Андрія Матвійовича пережите у війну за десятки років відболіло, то у внука Андрія свіжі рани ще болять. Тому він не багатослівний:
– У першу хвилю мобілізації, 19 березня минулого року, я, старший водій машини прикордонних військ України, разом із земляком Сергієм Власенком служили спочатку на півночі Чернігівщини, а з червня – у Луганській області, в ремонтному батальйоні, перевозили солдатів, снаряди, стояли на блокпостах.
– Це було у 1944-ому. Нас, новобранців 1926 року народження, було дуже багато, – згадує Андрій Матвійович про Другу світову. – Зразу навчали військовій справі в Ольшані. Потім викликали у військкомат і мене та ще 400 чоловік повезли в Красноярський край, на станцію Заозерну. За сім кілометрів на полігоні вчилися стріляти. Відзначили значком «Відмінник бойової підготовки». В «учебці» дуже голодні були, а на фронті – веселіше. Хоч і не завжди польова кухня встигала за передовою, так сухий пайок добрячий давали: консерви, м'ясо і «100 грамів» – для хоробрості, щоб «ура!» кричали. Нас, гмирянських, було одинадцять. Два не повернулися, підірвалися на міні, а дев’ятеро повернулися з фронту поранені. Я вісім місяців лікувався у госпіталі: ледь руку не відрізали. Операцію зробили в Польщі і відправили в Татарську республіку, в госпіталь №4575, що в Пустих Морквашах. Там лікувалося небагато хворих, було підсобне господарство, продукти були. Тож годували непогано. А вдома – голодовка. Довго рука «не слухалась», потроху розробив, але до фізичної праці не годилася. Працював і бригадиром, і буряководом.
Син Анатолій живе недалеко, навідується щодня. У Гмирянці живуть і внуки, Андрій та Юлія, і правнуки-школярі.
– На день народження чи 9 Травня самі наготовлять, усього привезуть, – хвалиться Андрій Матвійович. – Юля консервацією забезпечує. Тримаю курей і собаку, щоб було про кого піклуватися. Обробляю дві сотки полуниць, тричі за літо полю і четвертий – на зиму. Хоч і років маю багато, аж 89, а помирати не хочеться. Треба ж іще одну Перемогу відсвяткувати!
Наталія Черненко
Фото Миколи Смілика
|
