Сирники – для вовкодава…
Табличка на сірому паркані попереджала, що у дворі – пес. Відсутність слова «злий» додала мені хоробрості, але хвіртку я все ж прочиняла з острахом:
– Собако, ти де?
Тиша. Тільки трояндові кущі то вклонялися сонячному подвір’ю, то заглядали до шибок. Озброївшись лозиною, яка «чергувала» біля хвіртки, я черепашачим ходом рушила до хати, раз по раз гукаючи собаку. Ні гавкоту, ні цепу, ні будки, ні самого пса. На ганок вийшла господиня.
– Доброго дня! Я з редакції районної газети. А ви – Ольга Федько?
Відповідь привітної на вигляд жінки здивувала:
– Не бійтеся.
– Я не боюся. То ви – Ольга Анатоліївна?
– Не бійтеся, – повторила вона, дивлячись повз мене.
Упівока я помітила біле теля. За мить «воно» мене обнюхувало та облизувало мої руки, в яких лозина виглядала принаймі недоречно.
– Хто це?– дерев’яними губами прошепотіла я.
– Алабай.
Алабай – порода собак, відома ще як середньоазіатська вівчарка, туркменський вовкодав. Ці величезні, розумні пси із залізною волею протягом 4 тисячоліть були прекрасними помічниками людини – охороняли худобу, каравани і житло. Своїми вражаючими розмірами, екзотичним зовнішнім виглядом і проникливим поглядом вони незмінно викликають і захоплення, і страх.
Про Ольгу Федько гмирянський сільський голова Володимир Сорокун розповідав як про завзяту городницю. А тут таке диво!
– Це моє найбільше захоплення, – зізнається Ольга Анатоліївна. – Все життя я хотіла, щоб собака був великий, але не злий. У «Трудовій славі» прочитала оголошення, що в Тростянці продається алабай. З Інтернету дізналася, що це середньоазійська вівчарка, з грубим типом конструкції, але зі спокійним і врівноваженим характером. Саме те, що треба. Молодша донька, яка привезла цуценя додому, назвала його Скіфом, а сусідка кличе по-своєму: Умка. Такий же білий з чорним носом, як і герой мультфільму. Дивитися на нього ходили, як на екскурсію. Скіф ріс не по днях, а по годинах. Годували його спеціальним кормом, купували кісточки та субпродукти, а нині їсть те, що й ми. Улюблена страва – сирники. Я смажу, а в нього слина тече. Скільки не давай – усі поїв би.
Скіф – істота дуже вдячна. Яке відношення відчуває до себе, так і віддячує. Коли приїжджає Світлана, яка його вибирала, як він її зустрічає! Повзком повзе.
Він дуже розумний. Улітку, як було жарко, зрозумів, що в дерев’яній хаті прохолодно, ховався від спеки в хату. Лягає не будь-де, а тільки на своє місце. Хто приходить – усіх обнюхає, запам’ятає. Відмінний нічний сторож, удень миролюбивий. У нас купа кішок з кошенятами – нікого не чіпає.
А що на городі?
Сусіди жартома говорять, що на городі в Ольги Анатоліївни більше квітів, ніж картоплі.
– Не більше, але багато, – уточнює жінка. – І помідорів – сорок сортів. Давно передплачую журнал «Городник», цікавлюся новинками, користуюся порадами. З появою Інтернету можливості збільшилися: на одному сайті – такий сад, на іншому – ще кращий. «Укрпоштою» присилають на моє замовлення саджанці або насіння, тоді всіх на кутку «заражаю» новинками. Таку вдачу маю – як у мене є щось гарне, не тримаю при собі. Мені треба поділитися.
Світла надія
Федір та Ольга Федьки назвали доньок гарними слов’янськими іменами: Надія та Світлана. Звучить, як надія на світле майбутнє. Між дівчатами різниця в три роки. Обидві закінчили школу із золотими медалями. Коли старша пішла вчитися в Одеський університет – було важко, бо на той час батьки не бачили зарплатні по кілька місяців. А коли й друга туди ж поїхала на навчання, стало ще важче. Якби не дві корови і бабусина пенсія – чи й витримали б. Надія залишилася в університеті, нині вона кандидат хімічних наук. Світлана працює в земельному відділі одеської мерії. Додому дівчата приїжджають рідко, двічі на рік. Батьки кличуть:
– Пора порося різати!
– Ріжте, – кажуть, – бо і в школу піде.
Чоловік Ольги Анатоліївни працює в ПП «Гмирянське», постійно зайнятий на роботі, а домашнє господарство обходить дружина. Діти повиростали й вилетіли з гнізда, внуків лелека ще не приніс, то улюблений пес є і втіхою, і другом, і надійним охоронцем. А ще алабаї можуть бути добрими нянями для дітей. Світла надія…
Наталія Черненко
|
