Більше трьох років схід країни горить в огні війни. Через його горнило пройшли десятки тисяч українських захисників, основна частина з них не вибирала професію військового, але коли Вітчизна сказала «треба», ці мужні чоловіки відповіли «так», залишили мирне життя, сім’ї . На полі бою всі зусилля спрямовані на те, щоб вижити. Повернутися з війни – ще не означає почати нове життя. Жахи військових буднів не залишають так просто.
На жаль, ми не були готові до війни, у ЗСУ майже відсутні військові психологи, відсутні реабілітаційні центри для військовослужбовців і членів їх сімей. «Афганський синдром» ми проґавили, на черзі «донецький» і «луганський». Допомагати воїнам адаптуватись до мирного життя почали волонтери: психологи, закордонні фахівці, які вміють працювати з людьми, що зазнали військово-психологічних травм.
Відомий американський психотерапевт, ветеран в’єтнамської війни Френк П’юселік розробив спеціальні методики психологічної реабілітації солдатів, що повертаються із зони бойових дій. Ці методики використовують у найбільших арміях світу. Зараз він працює в Україні, допомагає нашим фахівцям з реабілітації воїнів АТО. Його поради дуже цінні, адже сам Френк рік воював у В’єтнамі і добре розуміє, що означає вбивати і бачити смерть. Повернувшись додому, П’юселік майже 20 років не міг адаптуватися до мирного життя. Та все ж зумів переосмислити це і розробив систему заходів психологічної реабілітації солдат.
Перш ніж повернутися після війни додому, рани та душу бійця лікує шаман
За світовими стандартами військовослужбовцю відразу після закінчення бойових дій не можна повертатись додому. Йому потрібно змінити обстановку, пройти хоча б двотижневу реабілітацію, під час якої його можуть відвідувати рідні та друзі. Це перевірено тисячоліттями, адже війна – незмінна супутниця історії людства. Але в давні часи у народів існувала інша культура війни і інше ставлення до героїв. Воїни жили у спеціально створених поселеннях, де з ними працював шаман, який говорив з воїнами, лікував їхні рани та душі і організовував для них спеціальні ігри та випробування, під час яких солдати могли навіть загинути. Тоді бійця ховали з почестями і вважали, що дух його помер ще на війні, а тіло продовжувало якийсь час існувати. Після цього воїни повертались додому умиротворенні та мудрі, а ті хто і не зміг адаптуватись та справитись зі своєю агресією, залишались жити подалі від людей. На думку психотерапевта, людство стало освіченим, але безпорадним, адже незаслужено забуло кращі традиції минулих часів. Тому він наголошує, що людям, які працюють з бійцями АТО, потрібно стати такими шаманами, щоб перетворювати біль і жах війни на мудрість.
Найкраща реабілітація – сім’я
Війна або знищує, або робить набагато сильнішою і мудрішою, але вона обов’язково змінює людину. Це повинно усвідомити українське суспільство і родини бійців, які повертаються з фронту. За словами Френка П’юселіка, відправляючи солдата на війну, суспільство укладає з ним негласну угоду. І коли воїн виконав свою частину угоди, настає черга суспільства – а воно підводить, а воно не готове. У тому, як ставляться до бійців пересічні громадяни і навіть психологи, Френк вбачає велику неповагу. І саме це нерозуміння солдата не тільки не дає повернутися до мирного життя, а ще більше травмує. Воїнів просять забути все і почати жити як раніше. А це просто неможливо, адже досвід війни – це не те, що можна забути, викинути з голови, все повертається в спогадах, інстинктах, в снах, живе в підсвідомості. Людина стає іншою. Хтось не може контролювати агресію, хтось постійно усамітнюється, хтось вживає алкогольні і наркотичні засоби, хтось конфліктує з начальством по роботі та рідними в сім’ї. «Ми думаємо, що проблема у солдата, що з ним щось не так, його потрібно лікувати. А коли він дивиться на нас, його нудить. Нудить від нашого життя, сповненого лицемірства і подвійних стандартів – а на полі бою цього не може бути. Нудить від цих проблем суспільства – справжніх і надуманих, а на війні головна проблема – вижити. А ми кажемо: забудь усе і живи як раніше. Забути неможливо, через десятки років війна все ще буде повертатись до солдата у снах…»
Френк П’юселік: «Якщо ви не впізнаєте людину, котра повернулася з війни, це ще не означає, що її не можна любити, вона просто стає іншою. Головний тягар психологічної реабілітації воїна припадає на сім’ю. Найголовніше – це терпіння і взаєморозуміння, любов і взаємодовіра. Рідні повинні усвідомлювати, що додому повернувся не просто чоловік чи син, а солдат.
Більшість солдат не знає, що їхні рідні проходять через свою війну – вони помирають стільки разів, скільки днів чоловік провів на війні. Бійці повинні спробувати зрозуміти, що переживали їхні матері і дружини, коли по декілька днів не відповідав телефон, коли молились, щоб він задзвонив, але боялися відповідати коли він дзвонив вночі, щоб не почути страшні звістки. Тому найкраща реабілітація для наших захисників – це сім’я, яка може стати ще міцнішою після всього пережитого».
Правила життя на війні, які допоможуть зрозуміти солдат
Є шість правил життя на війні, які допоможуть суспільству та сім’ї зрозуміти тих, хто повернувся з передової. Війна – це робота з ліквідації противника і вмінню вижити. Зробив те, що від тебе вимагали – вижив, вчинив інакше – смерть чи поранення.
1. Небезпека? Зупинись! Коли воїн не розуміє чи не впевнений у тому, що відбувається навколо, він зупиняється, завмирає, лише спостерігає. Якщо вдома колишній солдат завмер чи замовк – не чіпайте його. Дайте можливість оговтатись, ні про що не запитуйте, просто лишіть у спокої. Коли він переконається, що загрози немає, зробить крок вам назустріч і продовжить розмову чи дію.
2. Плануй наперед. Коли солдати планують свої дії, вони
говорять, хто і де перебуватиме і що робитиме. Це допомагає створити атмосферу довіри і передбачливості для членів сім’ї і для самого ветерана. З часом всі ці накази стануть м’якими. Але на початку слід робити те, що вам кажуть і не сперечатися.
3. Бачиш загрозу – рухайся вперед, в іншому випадку – тікай. Якщо хтось починає тиснути на солдата словесно або фізично, він починає рухатись вперед, виявляючи агресивність. Це дії, метою яких є знищити небезпеку.
4. Довіряй лише перевіреним. Ветерани не довіряють нікому,
окрім побратимів та надійних друзів. У мирному житті для них не існує нікого, кому можна довіряти, тому близьким людям треба з нуля завойовувати їхню довіру. На війні, в небезпеці, довіра будується за мить, в мирному житті для цього потрібен час.
5. Ніяких почуттів. Солдат не може собі дозволити піддаватись емоціям, навіть у сім’ї. Якщо боєць просить, щоб його залишили у спокої, потрібно так і зробити. Коли він захоче говорити – заговорить, адже вимагати від такої людини розповідати про свої почуття – це доводити його до психологічного зриву.
6. Бути непередбачуваним. Не треба нічого робити за шаблоном: не виходити з дому в один і той самий час, не їздити однією дорогою двічі. І водночас полярна протилежність: все має бути на своїх місцях. Не змінюйте розміщення предметів без відома чоловіка.
Ці правила життя чи поведінки на війні допомогли повернутись бійцям
додому живими. Потрібно розуміти їх, дотримуватись і це означатиме, що ми зберегли повагу до цих принципів, до того світу, де у солдат не було вибору і де не було нас. Це допоможе нашим воїнам поступово повертатись до мирного життя.
Але ця визвольна війна відрізняється від інших, цей «військовий синдром», на думку фахівців, набагато важчий за «афганський». Ми воюємо за цілісність і незалежність нашої країни. Тому ступінь психологічної травматизації воїнів АТО залежатиме від успіхів та перемоги у цій війні і виправданості всіх жертв, від ставлення держави до захисників, від серйозних реформ в нашій країні. Бійців, що повертаються з фронту, травмує те, що життя в мирній частині України не змінюється на краще, реформи проходять мляво. Адаптуватись до мирного життя теж дуже важко, адже в будь який момент їх знову можуть мобілізувати. Але потрібно жити, відбудовувати країну, перетворювати військові знання на життєву мудрість і молитися та вірити в перемогу наших захисників.
Підготувала Тетяна Дорошенко
|
