Далеко не всім вдається зберегти сімейні цінності, як це змогли 90-річні Тарас Григорович та Ніна Михайлівна Дудки із Верескунів. Разом вони 68 років. Щоб не згасло родинне вогнище, розуміли прості істини – родина не може існувати без любові, поваги та турботи.
Тарас Григорович і Ніна Михайлівна познайомилися ще в юності, коли під час окупації працювали разом у місцевому колгоспі. Хлопець першим пригледів маленьку чорняву Ніну. І як у таку не закохатися? Роботяща, красива, ще й співає гарно.
– Бувало, зберемося з подругами у когось під двором, сядемо на лавку й співаємо. Голосно-голосно. Особливо я любила пісню «Ніч яка місячна…». Під час окупації, у 1941 році, вже боялися співати – сиділи мовчки, – пригадує Ніна Михайлівна про пережите у молоді роки.
У грудні1944-го17-річногоТараса призвали в армію. Через п’ять років прийшов у відпустку й одружився зі своєю Ніною, яка його весь цей час чекала. Потім знову на службу. Демобілізувався через півтора року, у червні 1951-го.
Після демобілізації пішов на курси водіїв. Працював на цукровому заводі у Парафіївці, згодом – на машинно-тракторній станції в Іваниці та у колгоспі в Бережівці. Ніна – піонервожатою у Бережівській школі, потім – секретарем сільської ради та завмагом – у Верескунах.
Раніше Тарас Григорович дуже любив грати на баяні, який привіз із армії. Він самоучка, будь-яку мелодію міг підібрати на слух. В юності завжди був душею компанії, його часто запрошували на весілля, вечорниці.
У великому будинку Дудок, який звели самотужки, затишно. На стіні – світлини дорогих серцю людей. Здається, ось-ось всі повернуться до хати і порушать тутешню тишу… З любов’ю обоє розповідають про своїх синів. Старший, Валерій, мешкає у Тростянці, працював головним лікарем санаторію, а тепер на заслуженому відпочинку. Середульший Григорій – у столиці, військовий. Найменший, Віктор, – у Росії, завідувач кафедри медичного університету.
Не без щему у серці пригадують старенькі батьки той час, коли Григорій виконував свій інтернаціональний обов’язок у Афганістані. Не злічити недоспаних ночей, пролитих сліз, доки дочекалися свою кровиночку додому. Від кожної синової звісточки тріпотіло материнське серце, а вони приходили дуже рідко.
– Приїхав Гриша – зразу не впізнали його. Такий був худий та чорний! Ми, пам’ятаю, носили брикет у дворі з чоловіком, а син навіть допомогти не міг – сили не було, такий худий був. Все ходив біля нас. А сусідка, вчителька,побачила, й питає,хто у нас на подвір’ї – не впізнала Гришу. Потім прийшла, плаче, цілує нашого сина, – розповідає Ніна Михайлівна.
Хоча рідних доньок і не мають, але за них їм невістки. Радість приносять п’ять внуків, які виросли у дідуся й бабусі, та дві правнучки.
– Ми прожили вік щасливо. Любимо та поважаємо один одного і турбуємося один про одного. Це кохання на все життя, – говорить Ніна Михайлівна.
Після розмови Тарас Дудка вдягає для фото свій піджак з медалями та відзнаками, виструнчується, опершись на паличку. Потім ставляє її біля лави й сідає. Дружина вмощується поряд, знімає хустку й поправляє волосся та гладить по плечу свого Тасю..
Світлана Цюпка
Фото автора
У 2007 році одружилися 238 пар, розлучилися 101 або 42%., про це повідомили в Ічнянському районному відділі ДРАЦС. Минулого року 132 пари побралися і 98 або 74,2% припинили сімейні стосунки. За чотири місяці 2018-го року на Ічнянщині зареєстровано 29 шлюбів і 25 (!) розлучень або 86%.
|
