Ярина обережно, не поспішаючи, внесла в кімнату яскраву картонну коробку з ялинковими прикрасами. Розклала на столі, протерла кожну кульку, шишечку, поросятко, пінгвіна, їжачка, дівчинку.
На самому споді коробки – шпичкасте блискуче навершя. Деякі іграшки ще від бабусі, вже антикваріат, щороку докуповувались нові: он цьогоріч буде на ялинці нова гірлянда, півдюжини крихітних Санточок і з десяток яскравих бантиків.
«А де ж мій маленький янгол?» – подумала дівчина. Перебирала аркушики з косметичного каталогу, в які були обгорнуті давні скляні й сучасні китайські, що не б’ються, прикраси. А, ось він, у своєму прозорому ковпачку-торбинці, її улюбленець.
Ярина згадала, як вони з мамою купували цього малюка в Празі, в одній з маленьких крамничок неподалік Карлового мосту. Міріади різних зайчиків, пташечок, мавпочок, відьмочок і чарівників із вітрин і стелажів та поличок виглядали своїх майбутніх власників.
Здавалося, кожне, якби могло, закричало б:
– Купіть мене! Заберіть до свого дому!
Мама купила різдвяних зірочок, машинок, дзвоників, яблучок, гірлянду з «льодяних бурульок», які так чарівно мерехтіли всіма кольорами веселки. А доня вибрала собі лиш оцього янгола. Його золоті кучерики переморгувались блискітками з прозорими золотистими крильцями, довга біла льоля закривала ніжки, а в крихітних рученятах тримав дуду.
В Україні тоді не було таких прикрас для ялинки, зовсім недавно пішли в небуття часи, коли і янголів, і чортиків називали забобонами. А старші люди розповідали, що «до Горбачова» навіть щедрувати та засівати дітям забороняли. Дід Василь он казав, що коли він до школи ходив, то 14 січня директор особисто перевіряв усі кишені в хлопців: чи засівати ходили, зерно не залишилось?
Яринка в школі вивчала слова щедрівок, і щедрувати, колядувати ходила з друзями змалку.
…Того дня вони з мамою купили ще й невелику ялинку, ввечері прикрашали її, мама казала, це вперше, відколи вона живе в цій квартирі, стоятиме тут справжнє лісове диво.
Яринка причепила янгола на гілочку й поцілувала його в крихітне рожеве личко.
Їй здалося, що його золотисте осяйне крило торкнулося її волосся і в груди дівчинці влилося велике тепле щастя…Вона вирішила собі, що зараз під крилом цього янголятка загадає бажання, й воно неодмінно здійсниться – адже сьогодні передвечір католицького Різдва, Ваноце…
Через кілька днів, 31 грудня, перед тим, як великий годинник на Старомєській площі відбив північ і на планету ступив Новий рік, до них завітали гості, мамині друзі з роботи, з ресторану, де мама, педагог, відколи потрапила під скорочення, як закрили її школу, бо поменшало учнів, працювала вже 4 роки.
Шампанське, олів’є, мандарини – звичайно, й тут усе було, як удома, в Україні. У таку неповторну ніч ніхто не хотів спати. Потім веселилися й танцювали й дорослі, й діти.
Поїхали на одну з найкрасивіших празьких площ, Вацлавак, там було повно людей, звучали, мабуть, усі європейські мови, ще китайська, турецька, гінді…Було гарно, чарівно, весело. А Яринка думала, що скоро вона поїде назад в Україну, а мама буде ще тут. Дівчинці так хотілось, щоб мама повернулась додому, щоб вони жили всі разом, але й не бажалося покидати це казкове місто, з ялинками й вертепами під ними на кожній, хоч і найменшій, міській площі, з гуртечками колядників — дітей дошкільного, шкільного віку, і старших, з усміхненими лагідними людьми, з неодмінними вітальним словами «Добрі ден!» до кожного, хто заходив у крамницю, автобус чи ресторан…
Чи так уже склалося, чи янгол допоміг, але мама врешті повернулась. Ярина виросла, в неї тепер власна квартира, гарна робота . Цього вона бажала, це вона мала. І все так добре, якби…
Якби коханий був поряд…Він контрактник, останнім часом так рідко телефонує, розмовляє дуже коротко, телеграфним стилем. Нещодавно сказав, що переводять в інше місце, а до цього був під Могилів-Подільським. Що він тепер під Світлодарськом, дізналась випадково: відправляли передачу з роботи волонтерам і вона показала водію фото свого хлопця, а той:
– Це ж Колько, «Янгол», ми йому минулого разу свій вантаж здавали…
– Де?
– Він тобі не каже?Ясно. Дуга…
Кожного 31 грудня вона прикрашає невелику, як сама, на зріст, ялинку, чіпляє на якусь гілочку при вершечку свого янгола…
Минулого року, вже не вперше, загадували бажання з Миколою.
От і цього вечора – ялинка готова, торт настоявся, з кухні линуть запахи смакоти. Скоро прийдуть її друзі. Саме є час під крилом янгола загадати бажання…
Ярині раптом здалося, що легенький вітрець полинув з-під золотистого крилечка.
Раптом – дзвінок у двері. Відкрила й тільки змогла вимовити:
– Янголе мій!
Ніна Штанько-Ткаченко
|