Чому перелітні птахи щороку мотаються туди-сюди за тисячі кілометрів? Чи не та сама сила щороку повертає до рідного хутора сотні Однольків, які тут народилися, виросли і розселилися по всій Україні та й далі?
Уп’яте приїхали діти-внуки-правнуки до предківських могил, заспоришених вуличок, криниць із дерев’яними цямринами, запаху лепехи біля річечки Бугай, котра ще жебонить попід містком між Хутором і Хуторцем… До магазину, який стараннями місцевих ентузіастів перетворився на справжнісінький етнографічний музей, а навколо нього вище людського росту піднялися берізки і сосни – парк, посаджений на пам'ять про загиблого на афганській війні Віті Сидоренка. Поряд із хатою його мами, Ніни Василівни. Вона та ще шестеро «хуторних» (Микола Однолько, Григорій Созін, Людмила та Василь Іванюки, Ніна та Олексій Пархомчуки) зимували цього року в засніженому Однольковому.
– І не сумно було! – запевняє Ніна Пархомчук, яка разом із чоловіком сім років тому покинули Київ і поселилися подалі від цивілізації. – Весь отой «звіринець», що бачите в загородці на вигоні, я пошила взимку зі старих пальт і шуб: поросята, коні, собаки, ведмеді, бджоли і… Чебурашка. А навесні яка краса! Тут одна квіточка зійшла, там інша із землі виглядає – душа не нарадується! А в місті що? Сиди в бетонній коробці та дивися на землю з балкона. Хай молоді там живуть, бо в них є робота, а пенсіонерам краще в селі. Повітря свіже, вода смачна, нікуди не поспішаєш. Улітку діти привозять онуків на оздоровлення, ходимо з ними на ставок купатися, рибалити. Хліб, різні продукти та інший товар двічі на тиждень привозить автолавка з Прилук. Листоноша доставляє газети-журнали. Через «Київстар» говоримо по мобільному з дітьми. Топимо дровами, воду провели в хату. Ні на що не проміняю свого хутора!
– Не потрібні мені морські курорти і заморські дива, – пристає до розмови Надія Герасименко, нині прилучанка. – Побуду в хуторі на Проводи і на Зелену неділю – на цілий рік наберуся позитивної енергії. Пригадую, як босоніж улітку здіймали стовпи куряви, а після дощу ліпили з піску «пиріжки». Мама, було, сама йде на ланку, нам же загадує поратися, картоплю сапувати. Ми півдня гуляємо, а тоді спішимо все поробити, щоб не попало на горіхи. Гарно було в дитинстві, начебто найкраще, тому й тягне сюди.
Наговорившись, наспівавшись-натанцювавшись, наївшися смачної козацької каші, роз’їжджалися колишні хуторяни до Ічні, Прилук, Чернігова, Києва, Білої Церкви… Везли з собою по оберемку душевного тепла, щоб вистачило до наступної Трійці.
Наталія Черненко
|
