Олександр Ковальов, 48 років, м. Ічня:
 – Коли почув вибухи, швидко зібрався та відвіз сина до знайомих у Ніжинський район на власному авто. Повернувся додому і з дружиною сиділи у хаті. Трохи, звичайно, було страшно, але у погріб не залазив. А навіщо ховатися? Що буде, те й буде. Що там насправді на військовій базі, ми все одно не дізнаємося. Зараз, думаю, вже ніякої небезпеки немає.
Василь Степанов, 59 років, м. Ічня:
 – Дружину, двох доньок та трьох внуків відвіз на власній автівці у Іржавець, а звідти – вони поїхали автобусом у Парафіївку. Зараз вони у Ніжині. Сам повернувся додому, у хаті сидів. Господарство треба годувати. А чого мені боятися? Я служив у гарячих точках під Афганістаном. Був і на Північному Кавказі… Краще і не знати. У мене вдома все ціле, а у сусідів розбило стіну, паркан та шибки. Зараз все нормально, нас ліс захищає. Все полетіло у сторону Хаєнок.
Світлана Давидяк, 67 років, с. Гмирянка:
 – Ми вже старі з чоловіком, щоб кудись їхати. Не захотіли хату покидати. У погребі заховалися. Ой, було дуже страшно. Чоловік розбудив десь о четвертій годині ранку, каже: «Гроза!». А як подивилися у вікно, почали швидко збиратися. Взяли паспорти, гроші. Думаємо, як же Таня, наша сусідка? Вона одна, приїхала із Пермі матір ховати. Побігли до неї. Ще двоє сусідів прибігли. Там усі й поховалися у великому погребі. Як згадаю: біжимо, а земля під ногами гойдається… У погребі від вибухів вуха закладає. Мені погано стало. Потім, коли трохи стихло, чоловік побіг додому худобу годувати. Поки його не було – в мене ледве душа не згоріла, переживала за нього. Години до дев’ятої ранку сиділи у погребі. Син дзвонить, кажу йому, що все добре, а в самої серце колотиться та ноги підкошуються. Наступну ніч вдома були, гриміло трохи. Що буде – хтозна, але ми з села нікуди не поїдемо.
Валентина Ткаченко, пенсіонерка, смт Дружба:
 – Не знаю, хто там що каже, а ми організованої евакуації жителів бази не бачили. Люди тікали хто чим міг, одну паралізовану бабусю взагалі на візку для гною діти вивозили. Ми чекали команду на евакуацію, якогось оповіщення. Але нічого цього не було. Біля КПП мав стояти транспорт для евакуації, як під час навчань, але його там не було. Ми тікали своїм автомобілем. Мого сина однокласник о восьмій ранку приїхав з Києва в частину по свою неевакуйовану бабусю, із ним хоч куди-небудь попросилося двоє солдатів. А вони говорять про організовану евакуацію – я не можу цього чути.
Антоніна Калініч, смт Дружба:
 – Як сталася ця біда, ми із сином були у Лучківці за три кілометри від Дружби. Другий син – військовий у Маріуполі. Серед ночі почули вибухи. Я думала, блискавка. Вийшли на вулицю, чуємо бехкає і сяйво велике. Все свистить, двигтить, розлітається. У Лучківці у моїй хаті стіни повідсувалися, стекла з вікон летіли. Попуткою люди довезли до Прилук. Нас прихистили у дитячому садочку, а потім забрали родичі. Евакуація була ніяка. Дружбинці бігли і їхали чим могли на Буди. Деякі машини їх підвозили. Люди бігли з дітками, хто навіть у носках і трусах. Зараз ніхто нічого нам не каже. Що робити, не знаємо. Жити ніде, все розбите, дірки у стінах, вікна й двері повилітали, меблі і домашня техніка поруйновані. Що можемо робимо своїми силами. Спасибі волонтерам, привезли продукти, плівку, щоб вікна закрити.
Юлія Міцик, 21-рік, смт Десна:
 – Ми певний час жили у Жадьківці, винаймали житло. Там живе й мама мій хлопця Миколи Пустового. Коли вибухнула база, він був у справах у столиці. Як дізнався, що сталося – відразу приїхав. Я із сусідкою, у якої двоє дітей, бігли у напрямку центру, подалі від вибухів. Звідти автобусом доїхали до Парафіївки, де ночували у місцевій школі. Уранці 10 жовтня попутним транспортом повернулися у Жадьківку. Мама Миколи залишалася вдома.
Її чоловік, Сергій Крицький, – атовець. Був на передовій, його вже нічим не злякаєш. У погребі перечекали, поки вибухи припиняться.
|
