Уперше вишивки Ніколь Дзюби побачили в Монастирищі, коли святкувався День села у 2013 році. Рушники, серветки, панно – таке є в багатьох. А ось картини з зображенням козаків, дівчат-українок – це вже її почерк.
Звідки такі національні мотиви в роботах людини, що приїхала з м. Сватового на Луганщині? Щоправда, Ніколь поселилася в Монастирищі ще задовго до подій 2014 року. Прізвище у неї зовсім наше, сільське. Як пояснює її батько, очільник «Просвіти» на Луганщині, засновник семи відкритих Свистунівських фестивалів поезії ім. Т. Шевченка, на Луганщину переселялися люди з Чернігівської області ще 350-400 рр. тому. Це батько надихає Ніколь на створення вишивок на козацькі теми. Вона вишиває з юних років. Мама, Ольга Степанівна, викладала виробниче навчання в школі, дуже любила різні техніки декоративно-прикладного мистецтва, а вишивку особливо. Ніколь, скільки себе пам’ятає, не знаходила собі кращого заняття, ніж сісти десь у тихому куточку і поринути в чарівний світ: хрестик до хрестика, рядок до рядка, і виходить чудова річ! У них з мамою, згадує, не було приємніших моментів за ті, коли ділились новими візерунками чи раділи, що купили потрібні нитки. Багато своїх робіт Ніколь Євгенівна роздарувала. А якось спробувала продати на Андріївському узвозі, коли працювала в Києві – вийшло! Тепер вишиває на замовлення. Її блузки, костюми, футболки можна побачити на односельчанах.
Нещодавно жінка почала співати в народному фольклорному колективі Монастирищенського БК «Джерела», тож вирішила власноруч вишити собі сценічний костюм. Останнім часом освоїла вишивку бісером.
Ще одне її рукомесло – плетення спицями й гачком. Не одна монастирищанка вдягає светри, кардигани, спідниці, сплетені умілими руками Ніколь. Кілька місяців тому їздила на весілля одного зі своїх синів-близнюків, всі весільні рушники вишила для цієї події.
В 2014, 2015 роках роботи Н.Дзюби можна було бачити на виставках у м.Ічні: до Дня міста, до річниці Голодомору, до Покрови – Дня Українського козацтва.
Як заведено в селі, є в Ніколь невелике підсобне господарство, домашні улюбленці, здається, цілий день зайнята. Та не було так жодного дня, щоб не сіла до вишивання.
– Навіть коли у мене діти були малі, - розповідає, - уривала годинку-другу для улюбленого заняття. Звариш, попереш, прибереш, а як усі повкладаються – хоч два десятки хрестиків вишиєш, і задоволена. Найкраще вишивати вночі – знаєш, що ніхто тепер не потурбує, і захопишся іноді так, що не помітиш, як летять години.
Там, де колись жила, залишилась у Ніколь квартира, та повернутись туди жінка уже не зможе, адже вибухи під Сватовим пошкодили житло. Тож почуває себе у нашому селі, як у рідній хаті, жінка з незвичним для наших країв ім’ям Ніколь…
Ніна Штанько-Ткаченко
|
