Ще одне молоде життя забрала ця війна. Якби не війна, ічнянець Богдан Кириченко не залишився б на військовій службі захищати країну, не повертався б із нічного чергування у військкоматі в той трагічний ранок, 22 лютого.
Як справжній козак і дитина незалежності (народився в рік відновлення незалежності України) він у перших рядах пішов у армію, а звідти – на війну. Міг би «закосити», як це роблять тисячі наших співвітчизників, міг би влаштуватися на цивільну роботу де-небудь у Чехії чи Німеччині, та це був би не Богдан.
1 березня 2014 року в Збройних Силах України була оголошена тривога – «Весняна злива» і строковиків додому вже не відпустили, хоча мала б бути демобілізація. Натомість із танкової бригади в Кривому Розі, де служив після «учебки» Богдан, бійців перекидали в різні місця то в Дніпропетровській, то у Харківській області.
Потім прибули до штабу АТО і звідти вирушили на Слов׳янськ. Це був червень 2014 року. Бої за визволення Слов׳янська тривали із квітня до 5 липня того року.
Богдан був на військовій посаді розвідника-далекомірника, коригувальника вогню в артилерії 17-ї танкової бригади. За освітою він геофізик, закінчував Київський геолого-розвідувальний технікум, тож йому доручили вести постійне спостереження за ворогом.
Після визволення Слов׳янська ще три тижні «арта» перебувала поблизу с. Красна Лука. Потім воїнів прикомандирували до групи забезпечення, в якій було три «самоходки» і два МТ-ЛБ, на яких розвозили їжу та все необхідне по блокпостах.
Восени 2014 року Богдан воював під Дебальцевом, де вже тривали серйозні бої за місто. Після оборони цього міста бійців вивели на місце постійної дислокації, потім знову відправили на Харків, а звідти – у Васильків під Київ, де у взводі охорони Богдан чекав своєї демобілізації.
Повернувшись із війни, через деякий час Богдан підписав контракт із ЗСУ та розпочав службу в Ічнянському районному військовому комісаріаті. Брав активну участь у громадському житті ічнянців, а також у роботі Спілки учасників бойових дій АТО.
30 вересня 2017 року він разом з ічнянськими бійцями і волонтерами їздив до Чернігова, щоб привітати військових капеланів, серед яких головний –настоятель нашого Свято-Миколаївського храму отець Дмитро Нікітенко.
Коли потрібно було їхати на присягу до Тетяни Дорошенко, Богдан зголосився повезти нас у Полтаву, адже був чуйним, уважним, безвідмовним, рідним із першої хвилини. Є такі сонячні люди, завжди позитивні і усміхнені, світлі і добрі, вдячні і розсудливі, виховані й ерудовані. Таким був Богдан і назавжди буде з нами в строю, адже Ангели не помирають, вони прикривають нас із неба…
Нам боляче, і на нас – відповідальність. За те, що не всі люди вболівають за нашу перемогу, за те, що на державному рівні йде торгівля з країною, яка на нас напала, за те, що Богдан так і не отримав землі чи інших пільг, обіцяних державою своїм захисникам, за те, що до влади щоразу приходять ті, хто не любить Україну і не живе заради неї так, як робив це Богдан.
Пробач нас, побратиме, а ми постараємося як можна довше зберігати пам′ять про тебе і продовжувати боротьбу за українську Україну.
Олеся Реута,
Сергій Петраускас
|
