|
|
Головна » 2016 » Лютий » 1 » «На війну ми йшли не вмирати, а перемагати»
10:04 «На війну ми йшли не вмирати, а перемагати» |
Рік напруженої служби на передовій, тривожні очікування, біль втрат і радість перемог пережив 35-річний молодший сержант 28-ї окремої механізованої бригади Володимир Ковальчук. За свою відвагу при захисті держави нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду демобілізованому бійцю під час урочистостей з нагоди Дня Соборності 22 січня вручив в. о. районного військового комісара Микола Левченко. Героєм Володимир себе не вважає, каже: «Свій обов’язок перед Батьківщиною виконав, якщо треба, піду знову».
Шостого вересня 2014 року чоловік був мобілізований до навчального центру у Гвардійське Львівської області, потім у частину А 0666 на Миколаївщину. Військову підготовку пройшов на полігоні Широкий Лан. Через півтора місяця Володимира відправили на Донеччину у складі 28-ї механізованої бригади. Місця її дислокації – гарячі точки: Мар’їнка, Курахове, виїжджали бійці в Авдіївку та Красногорівку.
– Це не АТО, хто б і що не розповідав, а саме війна. Країна у небезпеці, і її треба захищати. На війну ми йшли не вмирати, а перемагати, – рішуче говорить Володимир Ковальчук і згадує запеклий бій у Мар’їнці. – Третього липня минулого року, о пів на п’яту ранку, сепаратисти намагалися нас оточити і пройти у Курахове. Обстрілювали з гранатометів, танків, БТР. Бій тривав більше півдоби. Ми відстрілювалися з автоматів і гранатометів. Комбриг наказав відступати, але ми тримали оборону і не здали позиції. Якби відступили, ворог накрив би нас мінометним вогнем. Не обійшлося без утрат: троє загинули, двох поранило. Бої у Мар’їнці принесли розуміння, що ніякого припинення вогню ніколи не було. Один день на передовій – вічність. Постійна небезпека вводить у стан хронічного озлоблення на все, що бачиш неправильним, підозрілим та образливим.
Умови для солдат жахливі: у бліндажах накопичувалася вода, їжі не вистачало, коли видані ще в навчальному центрі взуття та форма зносилися, купували за власні кошти, як і бензин на генератори для освітлення. Питну воду волонтери привозили бутильовану, готували на буржуйках. Заробітну плату хоч і платили без затримки, але багатьом не доплачували. Про озброєння годі й говорити – іноді не витримувало ніякої критики.
А зігрівало й оберігало бійця на війні незгасне почуття любові до дружини Наталії та синочків-школярів Андрійка і Руслана.
– Головне, щоб діти не бачили війни, усміхалися і були здорові. Обіймаю їх – і забуваю весь жах, – говорить люблячий тато і чоловік.
Наталія ЄПІФАНОВИЧ
Фото Михайла Рябченка
|
|
Переглядів: 472 |
Додав: lora
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
|
|
