33-річний контрактник Андрій Череп із Петрушівки нині служить у Мар’їнці Донецької області, у 14-ій Володимир-Волинській бригаді. На війні – вже рік.
Нещодавно Андрій побував удома у відпустці, де його чекають батьки і 15-річний син.
«Добре, що тут немає війни! Як глянеш у Мар’їнці – все розбите: музична школа, будинок культури, церква. Але потроху життя відроджується. У лікарні вже вставляють вікна, ремонтують будинок культури», – ділиться враженнями боєць.
Він ротний снайпер – солдат із гвинтівкою. Стріляти навчився у снайперській школі в Рівному за місяць.
«Особливого героїзму у моїй службі немає. Є просто рутинна робота. Заступаємо в наряди, караули. Все так само, як у армії, тільки на передовій, – каже Андрій. – Стріляти довелося лише двічі: ворожого кулеметника не могли заглушити. Попав-не попав, але кулемет замовк. А взагалі стріляти не дозволено, тому що за постріл можна заплатити високу ціну. Не буди лихо, поки тихо. Вони не дотримуються умов перемир’я, а нам треба. Наші танки відведені за 40 кілометрів, їхні – за 5-6 км. Раптом чого –треба триматися, підмога підійде. Вдень тихо, а вночі по дві-три години стріляють. По 10-15 чоловік виходимо на патрулювання вулиць, за це нас називають «нічними привидами».
За словами бійця, їхня бригада забезпечена добре. Поселились там, де була ціліша будівля, встановили буржуйку, є стіл, стілець – навіть шикарно. «Звик до кочового способу життя. А додому приїхав – усе не таке. Замість спальника – ліжко. Посеред ночі шукав гвинтівку. Якось проснувся від раптової думки: звідки в бліндажі світло? О, ще й подушка. Та я ж удома!» – жартує Андрій.
У батальйоні є земляки з Ніжина, Прилук, Чернігова, а найближчий – сержант роти Веня Посконов із Томашівки.
На війні, каже Андрій, без емоцій не можна. Кицька приблудилася – її годують, бо шкода тваринку.
Плакав один раз, коли Таня (волонтерка Тетяна Дорошенко. – Авт.) приїжджала. «Навіть не знаходив собі місця, так переживав за волонтерів, які їхали до нас. Земляки все-таки! Привезли подарунки, випічку, варення, дитячі малюнки. Головне, що самі приїхали, Славик Бабич, Сергій Петраускас і Таня Дорошенко. Постояли, поговорили, сфотографувалися на пам'ять. Через півгодини почався обстріл – побачення закінчилось», – згадує боєць.
Іграшки вояки передали у Мар’їнську школу-садок. Дитячі малюнки розвісили на стіну. А за листи хлопці ледь не билися. Волонтери привезли їх багато. Андрій залишив собі лише два-три. Особливо дорогі для нього – з рідної Парафіївської школи.
Наталія Черненко
|
