Минулого століття Україна пережила три голодомори – 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років. Масова загибель людей від голоду була спричинена зумисними діями сталінської влади і спрямована на геноцид корінного населення. Найбільшою трагедією і найтяжчим злочином проти цілого народу був голодомор 1932-1933 років. За різними відомостями тоді загинуло від 3,5 до 10 млн. людей, майже третина з них – діти. Чернігівщина втратила 435 тисяч мешканців, Ічнянщина – від 22 до 25 тисяч. Особливо потерпали від голоду Вишнівка, Рожнівка, Припутні, Сваричівка та Крупичполе.
Михайло Зосенко, 1924 року народження, с. Дорогинка:
– Нас, дітей, у батьків було троє. Мені тоді було вісім років. Весь час хотілося їсти, а нічогісінько не було. Їли бур’яни, на полі чухрали конюшину та кінський щавель. Мама помне той щавель чи конюшину, додасть борошна і коржів напече. По сусідству жили багаті євреї, то мати їм хліб пекла. Було і вкраде буханець. А батько ще й борошна у них випросить. Оте і їли. Та все ж від голоду померла моя дев’ятирічна сестра Галя. А в селі були й такі люди, що варили холодець з померлих і продавали у нас на базарі. Люди купували, бо голодні були.
У голодовку багато мертвих валялося по селу, ніхто їх не ховав. Може трохи хто й пригребе, а то мухи, черви по них лазять, сморід стояв – дихати нічим. У сусідів було двоє хлопців, один такий як я роками, а другий менший – вони обидва померли.
У 1932 році комуністи у селян забирали майно і худобу, щоб ті записувалися у колгосп. У моїх батьків відібрали коняку, плуга й воза, подушки, а з мами навіть корсетку стягли. Проте хоч з хати не вигнали. А у моєї тітки Насті хата під залізом велика була, з дерев’яною підлогою. Вони з чоловіком заможніше від нас жили. То їх розкуркулили. Тітку в тюрму посадили, а дядько втік. Залишилися їхні сини: одному десять років, другому шість місяців. Старшого хлопчика мої батьки забрали, а меншого – наша друга тітка. З їхньої хати у Монастирищі клуб збудували, він вже розвалився. Коли тітка повернулася, жила у нас. Мої батьки і вона тоді в колгоспі працювали. У 1947-му теж був голод, але не такий страшний. У нас корова була, то й вижили.
Василь Шовкун, 1923 року народження, с. Дорогинка:
– Я тоді ходив у четвертий клас. У батьків нас троє дітей було. Сестра Дар’я старша від мене на десять років. У 1932 році вона вчителювала у Дорогинці. Учителям тоді щомісяця по десять кілограмів борошна пшеничного видавали. Сестра ділилася з нами, приносила п’ять кілограмів. Батько порахував, що на сім’ю виходить по склянці на день. Пізніше сестру примусили відмовитися від «батьків-куркулів».
Улітку піднялася бурякова гичка. То її мама шаткувала, додавала борошна і варила у чавуні. Моя душа вже не приймала ту зелену баланду. Я відмовлявся її їсти і зовсім знесилив. Лежав долі на соломі біля скрині і помирав. Отак було десь із тиждень. По сусідству жив одинокий бідняк Данило Григорович, батько йому й пожурився за мене. Через якийсь час той приніс по відру пшениці і картоплі, які приховав. Мати перемолола пшеницю, напекла коржів та юшку з картоплею зварила. Я поїв і через кілька днів піднявся на ноги.
У нас було п’ять гектарів лісу, тож сім’я вважалася середняками. Через це потрапили під розкуркулення. Хотіли хату забрати, вона найкращою у селі була, а також кобилу і корову. На щастя, розібрали лише клуню, а щоб не забрали худобу, батько вечері її комусь віддав. Сховав під гноєм на полі і два мішки квасолі.
Навпроти нас жила сім’я Михайла та Палажки Чайок. Бідні були, хатка маленька, а дітей семеро – всі хлопці. У 33-му році вони усі по черзі померли. Пам’ятаю, як дядько зробив ящичок, поклав померлого і несе на кладовище. Ми питаємо: «Дядьку, кого несете?» «Миколу», – каже. На другий день знову ящичок несе... Тоді і сам у бур’янах біля хати помер. А жінка його вижила, потім заміж вийшла за одного вдівця, народила ще семеро дітей, то й ті діти померли у 1946-ому.
Моєї матері рідна сестра з чоловіком теж померли у 33-му.
Варвара Погоріла, 1927 року народження, с. Рожнівка:
– Ми тоді жили у Максимівці. Сама вже не дуже пам’ятаю як голод пережили, а мама розповідала, що трудно було, дуже бідували. Їли зілля всяке, липу, млинці з гнилої картоплі. Від голоду у людей пухли ноги й животи. Багато помирали, дехто прямо на ходу.
У 1933 році від голоду помер і мій дворічний братик Іван. Поховали його на кладовищі у Максимівці. А старші сестри і я врятувалися від смерті. У селі виживали ті, в кого активісти не забрали корову. Люди на базарі обмінювали цінні речі на хліб. І мої батьки туди їздили, щоб роздобути якусь їжу для нас. Тато казав, що наляканих і виснажених голодом людей змушували записуватися у колгосп. Наші батьки теж записалися: мама їсти варила механізаторам і хліб пекла, а тато був ветеринаром.
Марія Дзюба, 1927 року народження, с. Андріївка:
– Мені було вісім років, коли померла мама. Вона простудилася, три роки лежала і померла ще молодою. Нас четверо дітей залишилося. Батько вдруге оженився, у тієї жінки був син Василь старший від мене на два роки. Пам’ятаю, як у 1933 році активісти грабували наших селян. І нашу комору забрали. Там батьки зерно зберігали. Дерев’яні колоди складали на підводи і вивозили з двору. А ми були малі, дивилися у вікно. У батька ще й жеребець був рудий. Тато з Василем їздили у поле по щавель. Накосять, привезуть конем додому. Сушать ті зернята зі щавлю, ціпом молотять. Оту полову та зерно мололи у жорнах. А мати пекла щавляники, такі коржі тоненькі. Корову теж держали. Мати наламає тих коржів, додасть сметани і ми їли. У шість років я менших сестер доглядала – дворічну Катю та чотирирічну Надю. Вони понаїдалися тих щавляників, животи розболілися, а оправитися не можуть. Пам’ятаю, що по селу ходили люди, ноги пухлі, замотані. І до нас заходила жінка з дівчинкою, просили їсти. Батьки мої заможніші були, то давали їм що-небудь. Нас не розкуркулювали, а батькового брата вислали із села. Але батько боявся, що й коня заберуть, різати не дозволяли, то він набрехав, що кінь качався по двору і нахромився на сапу, тому дорізали. Ми тоді те м’ясо їли. Отак і виживали. З 14 років я пішла на роботу у колгосп, колоски зрізувала, махорку збирала. Було люди крали колоски і я крала, а наглядач відбирав у нас торбинки. Знаю, що і Павло Клименко був у комісії, яка відбирала у людей останнє зерно і харчі. Він металевим списом шукав вузлики з зерном, які люди приховували.
Григорій Скрипка, 1929 року народження, с Андріївка:
– У 1947 році я підводою возив бабів на поле. Було мати зварить юшку, поснідаю, а потім живіть болить. Менші чотири брати теж крутися від болю у животі. Пізніше я колгоспне молоко возив на маслозавод в Ічню. Їду лісом було, їсти хочеться, а балони повні молока ще й сургучем опечатані. А мати хліба напекла з макухи та з лушпиння такий чорний. То я кришку у балоні відкрив, хліба укушу і з балона молоко сьорбаю.
Марія Шульженко, 1939 року народження, м. Ічня:
– Великого голодомору 1932-33 років я не знаю, а мама розповідала, що у великий голод люди їли людей. Згадувала, що якось пішла до сусідів, а в них холодець наварений. Вона ложкою махнула, а там пальчики з руки…
Я ж пам’ятаю 47-й. Ми тоді жили у хуторі Іценків, збирали на полі минулорічну картоплю, мати деруни з неї пекла. Колоски з братом збирали, а нас гонили дуже. Вкрадемо було ті колоски, на печі насушимо і мама дерунів напече. Одного разу мене на полі впіймав голова сільради, забрав ножиці, торбинку. Я дуже злякалася. Прибігла додому й заховалася у березі. Цілий день там просиділа. Добре, що наша родичка у сільраді робила, вмовила голову не садити маму у тюрму. Корову у нас забрали, а теля мама заховала. Теличку вигодували осокою та очеретом. Якби не корова та не картопля, ми б не вижили. Податки були великі. Картоплю, яйця, молоко все треба було здавати державі.
Наталія Єпіфанович
|