Малишкою називали дідову й бабину конячину, а малятами - трьох онуків-хлоп’ят від трьох дорослих доньок. Не на все літо, але на добрячий його шмат приїжджали в село на чисте повітря і свіже молоко міські шибайголови. Нікіта щойно закінчив третій клас, тож законно вважався авторитетом серед двоюрідних братів. Артем, його права рука, на осінь збирався до другого класу. Наймолодший Богдан про школу тільки мріяв, тому приречено виконував роль «старшого, куди пошлють».
Дідусь і бабуся тримали чимале господарство, пасли корову та заготовляли сіно на зиму, яке перевозила Малишка, стара кобила спокійної вдачі. Онуки охоче «допомагали» старшим, особливо любили потриматися за віжки.
А де дід? - одного ранку сонна трійця постала на порозі, готова до нових пригод.
На подвір’ї поралася тільки бабуся:
- Поїхав у сусіднє село пічникувати. Умивайтеся, будемо снідати і поїдемо по траву для корівки Красолі та Малишки.
У хлоп’ят загорілися очі:
- А можна ми самі поїдемо? 1 накосимо, і привеземо!
- Їдьте, - пожартувала бабуся, думаючи, що малі пограються «в господарів» і втихомиряться.
Та хлопці до діла взялися рішуче. Спершу витягли з-під навісу воза, тоді вивели Малишку і заходилися запрягати. Сили явно не вистачало, тому покликали на допомогу бабусю. Та і в долоні сплеснула, загледівши такий початок справи, але запрягти допомогла. «Хай покатаються до сніданку», - подумала.
Уже й млинців напекла, і посуд перемила - немає снідальників. Кілька разів на дорогу виходила - не видно. Не дуже хвилювалася, доки не помітила, що й коси під сараєм не стало.
- Хоч би не трапилося чого! Малі ж іще.
Здогадуючись, куди поїхали «помічники», рушила назустріч. Аж ген за селом угледіла Малишку, яка йшла додому сама, без воза. Серце затріпалося. Через трохи помітила, що «лошадку ведет под уздцы мужичок». Боже мій, кобила йде по стежці, а трирічний Богданчик - збоку, по високій росяній траві. Тримає віжки, готовий щомиті їх випустити, якщо тварина раптом надумає бігти.
- А де хлопці? — затерплими губами спитала в малого.
- Воза тягнуть!
І справді, далеченько із-за повороту показався віз. Один онук тримав голоблі, інший пхав воза позаду. Поволеньки, але процесія рухалася до села. З бабусиною допомогою «доїхали» значно швидше.
Уплітаючи млинці з варенням і сметаною, захоплено, навперебій розказували, як накосили трави, як на Малишку напали оводи і вона так мотала головою, що розсупонилася і, замість пастися, приступила до трави, що на возі. Два старші косили-носили, Малишка тут же все з’їдала, а найменший Богдась, за наказом, відганяв від неї оводів, хоча сам їх дуже-дуже боявся. Носити доводилося далеченько, поки принесуть по навильнику - віз пустий. Врешті, кобила наїлася, хлопці потомилися і вирішили повертатися додому, везти ще вцілілу траву. Однак треба запрягати, а як? Так-сяк прив’язали кобилу до воза, повсідалися, понокали, як дід, бувало, - вона рушила, і, почувши волю, рвонула галопом. А віз лишився на місці! І хлопці на возі сидять. Тільки Артем, який тримав у руках віжки, полетів за Малишкою, ледве встигав перебирати ногами, примовляючи:
- Тпру-тпру-тпру! Тпру-тпру-тпру!
Зупинив, повернув тварину до воза, знову запрягли - та сама історія! Двічі бігав Артем, тоді керувати взявся Нікіта, але теж безрезультатно. За кілька невдалих спроб тактику змінили:
- Ти, Богдане, веди коня, а ми слідки потягнемо воза.
Таку картину й застала бабуся:
- А де ж трава?
- Малишка з’їла.
Наталія Черненко
|