Вона, як й інші матері, віддала для захисту Вітчизни найдорожче, – свою дитину. А пізніше сама пішла до армії, добровільно обираючи для себе шлях військовослужбовця.Причому не просто пішла служити,а поїхала у зону проведення АТО.Жінка,яка вирішила стати воїном,– Людмила Бриця.За її плечима 22-річний досвід роботи медичною сестрою у пологовому відділенні центральноїрайлікарні. На Ічнянщині – вонавідома волонтерка.
Уже третій місяць 43-річна Людмила Бриця служить медичною сестрою у 58-ій окремій механізованій бригаді. Цими вихідними жінка побувала вдома, тож і випала нагода з нею поспілкуватися.
До минулого року вона жила звичним життям:робота, сім’я. Як в усіх.Її долю змінила війна.У квітні 2015-го мобілізували в АТО сина Дмитра. Ось тоді для неї й розпочався новий етап у житті, наповнений невідомими раніше турботами.
– Це був найскладніший для нас із чоловіком період, – згадує жінка, – коли ти не знаходиш собі місця в очікуванні дзвінка. Я розуміла, що сум і біль слізьми не заглушиш, тож зайнялася волонтерством, апоступово почала відчувати, що я зможу тамтежбути потрібною.
Людмила з іншими волонтерами благодійної організації «Тиловий фронт» неодноразовоготувала, і відвозила гуманітарний вантаж у зону бойових дій. Знала, що там насправді відбувається, які є проблеми у солдат. І хотілося їм допомогти. Це й стало чи не найсильнішим поштовхом до прийняття такого рішення.
У звістку про те,щовона йде служити в армію,повірили не всі, навіть рідні. У серйозності намірів упевнилися лише тоді,колиЛюдмиласказала, що вже готуються необхідні документи і через місяць вона може підписати контракт та поповнити ряди військових.
Найдужче хвилювалася мама: просила не їхати, відмовляла від такого кроку.Переконували відмовитися і чоловік з сином, бо Дмитро знав що таке війна. Людмила була налаштована рішуче й твердо стояла на своєму. Єдиною людиною, хто підтримав Люду, повірив у те, що вона витримає, бо сильна, у тверде бажання допомагати армії, була очільниця«Тилового фронту» Ніна Кошмар, з якою працювала пліч-о-пліч.
Спочатку їйзапропонували служити в Десні, на Чернігівщині. Але потім відмовили, пояснивши, що набирають чоловіків.
Армійське життя почалося 21 вересня у медичний роті 58-ої окремої механізованої бригади.
– Через Нову пошту отримала документіз зазначеною адресою місця розташування бригади. Це був Покровськ Донецької області. Я зрозуміла, що їду в АТО, бо знала, де тривають бойові дії. А ще там служить мій старший колега Тарас Баран, з яким зустрічалися у міському госпіталі.
Медична рота, в якій працювала Людмила, знаходилася в селищі Очеретине, що під Авдіївкою. Там і підписала жінка контракт на три роки. І жодного разу не пошкодувала.
За час перебування в АТО контрактницяпобачилай оцінила побут воїнів.Її бригада дислокувалася у різних місцях: і на передовій, і в тилу.Жилиу бліндажах чи старих покинутих будівлях. Найгірше і найважче, говорить, жити у палатках. Бо вони розірвані і холодні. Бліндажі – надійні та теплі. Уконтрактників кращі умови, ніж в мобілізованих: забезпечені формою, бронежилетами, касками.З харчуванням теж проблем немає, армійський раціон хоч і не вельми різноманітний, але поживний. Волонтери не забувають, привозятьдопомогу, яка дуже доповнює меню смачною їжею. Хоча військові тяготи – вони різні.Бувало, через перебої з водою нічим і помитися.Були такі ночі, коли не вщухалиобстріли, тоді спали одягнені, у бронежилетах, щоб у разі небезпеки швидко реагувати.
– Відпочивати там ніколи, – говорить Людмила. – Добу стоїш у наряді, а потім ти повинен будь-якої миті бути напоготові аби надати невідкладну допомогу.Умоїй бригаді півтори тисячі хлопців. Вони хворіють, через переохолодження, отримують поранення. Якщо є ускладнення,швидкою відвозимо у Покровськ. У кожному з молодих бійців я бачу свого сина. Вони до мене йдуть , як до матері, за порадою. Якщо є вільна хвилина, готуємо з дівчатами смачні, домашні страви. Юнаки ще мало прожили, але безстрашні та вміють підтримати один одного. Бували й спроби суїциду: не витримувала у хлопців психіка… Але якщо на передову – то на передову. І разом, одне за одного. Ось такі мої воїни!
Той твердий бойовий дух передався і жінкам-військовослужбовцям і, тому жодного разу у неїне виникало бажання покинути службу.
Людмила Бриця, як і її син, – учасники бойових дій. Наприкінці жовтня у 58-ій бригадівідбулася ротація. Багато демобілізованих хлопців повернулися додому. Нині бригада на Сумщині, укомплектовується.Не вистачає водіїв та зв’язківців. А медична рота, де працює Людмила, поки що недалеко від рідної домівки, у Конотопі, тому й приїхала контрактницядодому. І рідні розуміють, що через декілька годин мама знову поїде. Бо це служба, там її чекають, там вона потрібна…
Суворими шляхами йде наша країна до своєї свободи і незалежності. Тому Людмила впевнена, що повинна бути там, серед захисників. Вона знає, що про неї турбується її родина. Вона відчуває, наскільки важко її мамі, бо сама душею, серцем, думками все це пережила, коли в АТО був її син. І хоче, щоб всі матері з Божим терпінням дочекалися дітей живими та здоровими. А ще вірили у своїх синів та дочок, які зробили такий непростий вибір у житті, бо їх такими виховали. Іншими вони вже не будуть…
Людмила Бриця – мама не тільки для свого Дмитрай молодих контрактників, а ще й хрещена для 15-річного хлопчика, якого немовлям підкинули у пологове відділення. Вони з лікарем Адамом Гуменниму лікарні й охрестили новонародженого. Зараз його виховують прийомні батьки, з якими у Людмили хороші стосунки.
Світлана Цюпка
Фото автора
|
