Закінчення.
Одним із перших назустріч ворогу із Софіївки погнали Андрія Литвиненка. Справді, погнали, бо то неправда, що майже всі мобілізовані, просякнуті радянським патріотизмом, у пориві благородного гніву рвалися в бій. Знали, напевне, куди їх ведуть, та й кожна нормальна людина не поспішає зустрітися зі смертю. Вдома Андрій залишив дружину і троє дітей, бо четвертий, старший син Микола, вже воював, позаяк на той час відбував строкову військову службу.
Невдовзі настала і Степанова черга. Залишив Степан стару матір, молоду дружину і четвірко діточок. Старшому ледь виповнилося сім, а меншому – лише два рочки. П’ятий з’явився на світ через місяць, як пішов воювати батько.
Майже одночасно зі Степаном одягнув солдатську шинелю Василь, залишивши в далекому Дніпропетровську дружину і двійко діток. Узяв до рук зброю і пішов воювати і директор школи села Велика Михайлівка Іван Литвиненко. У розпачі голосила його вагітна дружина Фросина, пригортаючи до себе трійко маленьких діток.
З перших днів війни був на фронті кадровий військовий, наймолодший із братів Литвиненків Єгор. Пустою брехнею виявились хвастливі запевняння компартійної пропаганди, що «граніци СССР на замкє», і що війна буде на території ворога, що посміє напасти на нас. За неповних три місяці «вождь» віддав «другу фюреру» всю Україну, Білорусію та і Росію аж до Москви.
Довгих два роки величезна окупована ворогом територія «освоювала» новий порядок фюрера. Прикрита болотами рідної Іченьки Софіївка не вповні відчувала жах від переміщення військових частин: німецьких, мадярських, італійських. Але і сюди діставала нагайка Гросмана. І тут у нетоплених зимою хатах замерзали голодні сім’ї фронтовиків, і тут нічне небо жахало натужне ревіння літаків, готових кинути смерть на ледь блиснувший вогник на землі. А днями – страх бути битим, якщо застигнуть, що не працюєш на німця, страх, особливо для молоді, бути спійманим і відправленим до Німеччини.
Довгих два роки довелося відвойовувати те, що віддали ворогу за лічені місяці на початку війни, довгих два роки змушені були щедро поливати кров’ю рідну землю бійці, виправляючи прорахунки «талановитих» високих командирів.
Нарешті довгождане звільнення. Але радість від того, що повернулися свої, залила злива чорних вістей.
Запізніла похоронка сповістила, що давно вже загинув Андрій Литвиненко, потім – похоронка і на Степана. Чорним птахом прилетіла звістка з Дніпропетровська про загибель Василька. Промоклим від сліз листом сповістила з одеської Великої Михайлівки Фросина про загибель чоловіка Івана.
І лише найменший Єгор завітав десь під кінець війни на кілька днів до матері. Важко поранений, скалічений, він поспішав кудись до шпиталю, де на нього чекала важка операція. І через деякий час – знову важка звістка: не витримав, помер від ран майор Єгор Литвиненко.
Стійко і якось терпляче, як удари злої долі, зустрічала стара мати звістки про загибель синів. Тільки постать її, колись струнка й міцна, все більше згиналась, хилилась додолу. Вона вже не плакала. Дивилась тільки сумними очима на кожного, наче щось хотіла спитати і ніяк не наважувалась.
Інколи зібравшись із силами, спираючись на палицю, цю вічну супутницю старечої немочі, вирушала до Романівщини. Там, у колі численної рідні, оживали в спогадах її сини, її хлопці, котрих усі любили і щиро оплакували.
Ввечері, майже присмерком, поверталась баба Оксана додому. Тихо ступала босими ногами ходженою-переходженою стежкою понад випущеним ставом і тут давала волю пекучим своїм думкам. Чому? Чому всі п’ять? Може, мої сини, навчені сіяти хліб і ростити дітей, виявились невправними вояками? Аж ось деякі повернулись. Хоч поранені, скалічені, але ж живі. Може, у ворога на той час куль не стало, а може, хтось дістав дві, перехопивши смерть у товариша?
Хто пояснить, розкаже матері про жорстоку дійсність війни? Та хто достеменно її знає навіть із тих, хто пережив, на власні очі бачив, як сп’яніла від крові смерть махала косою наосліп?
А ось у Романа Вінниченка вбили єдиного сина, єдину дитину – і в Степана Набоженка. Хіба їм менше болить? А за що вбили Мусія Головка, добру, веселу людину, дотепні приповідки якого веселили всю Софіївку?
Пізно ввечері повертається баба Оксана додому. З молитвою хрестячи, вкладає своїх невсипущих онучат, Степанових діток. А їх п’ятірко. Майже голі і завжди голодні. Б’ється біля них вічно заклопотана, з очима, повними сліз, невістка Варя. Ось уже трьох до школи треба збирати. І чим годувати сім’ю? Знову голод. Кажуть, занадто посушливим видався цей 47-й рік.
На своєму віку бачила баба Оксана і хороші врожайні роки, і не дуже щедрі, коли, як говорили в селі, добре, якби хоч до Петра вистачило хліба. Але чи не дивний цьогорічний недорід, коли працюючі на обмолоті жита біля молотарки одержують на харчі по шматочку хліба, спеченого з молотого неошкуреного вівса, змішаного з кользовою гіркою і чорною макухою.
Цього ж, голодного 47-го, року не стало Оксани Литвиненко. Закінчився її земний шлях, що розпочинався так вдало і щасливо. Було своє поле і луг. Була велика родина. Була молода сила, з якою радісно працювалося на своїй землі. Але не добрі, не розумні люди завели нові порядки, як кару Господню. Землю відібрали, відняли і хліб. Потім забрали і постріляли синів.
А що чекає онуків? Молоко – віднеси, яйця теж треба віддати. За городину, за садовину треба платити. У злиднях і нестатках зростають діти, ще і провину несуть, що під німцем жили.
Двадцять шестеро онуків мала баба Оксана. Старшеньку Наталчину Віру зловили німці – в Німеччину завезли. Пізніше, дуже нескоро, обізвалась аж із Австралії. Андрієвого Костика тут уже «свої» зловили і загнали в Донбас у шахту. Там його і завалило землею.
У Софіївці з усіх залишилось тільки троє. Та й ті зросли в нестатках, мали слабке здоров’я і короткий вік. Згас великий хліборобський рід.
Клопочуться нині соціологи і статисти. Намагаються бити на сполох. Умирає село! Марно відшукують винних серед нині живущих. Озирнімося! Його вбили давно. Вбивали планомірно і послідовно. На початку вибили з-під нього грунт, відібравши землю.
Хто такий селянин без землі? Це ж вічний наймит. Зробивши землю державною, зруйнували віковий селянський життєвий устрій. Покоління, для якого звичаї селянського буття були ще рідними, вигубили війнами, голодоморами, тотальними репресіями. У тих, хто вцілів, кого перетворили у колгоспних наймитів, важкою майже неоплачуваною працею і соціальною зневагою настирливо вбивали любов до землі. Земля, колишня селянська святиня, мати-годувальниця, стала для наймита колгоспника злою мачухою, що примушувала гнути спину на невидимого зажерливого і всюдисущого господаря, що звався державою.
А дітей колгоспників, хоч і народжених у селі, важко вже назвати селянами. Це навіть не колгоспники-наймити. Це справжні пролетарі, на «вирощення» яких спрямував свій злий розум кремлівський мрійник Ульянов-Ленін. Успадкувавши від батьків-колгоспників лише стійку відразу до підневільної праці в колгоспі, не маючи нічого свого, крім «собственных цепей», або, як говорили в селі, «ні кола, ні двора», не маючи можливості завести власне житло, ці новітні злидарі, позбавлені психології власника, без жалю кидали батьківські сяк-так стулені хатинки і швидко перебирались у міста.
Наполохані явною нестачею робочих рук, місцеві керівники кинулись рятувати становище, та було вже пізно. Стерли межу між містом і селом, але не в тому місці. Не змогли повернути молодь у село ні підвищення заробітної плати, ні телевізори на фермах, ні навіть побудоване за колгоспний кошт житло й асфальтовані сільські вулиці.
Втішайтеся, прихильники і послідовники вчення «вождя мирового пролетариата, вечного потому что верного»! Експеримент вдався на славу. Ось тільки наслідки його вже час назвати злочином проти людства.
Віктор Пашківський
|