На невеликому кладовищі під Ічнею, що з-під лісу простягає хрести до неба, є одна нічим не примітна могилка. Немає на ній ні пам’ятника, ні хреста. А могила ця братська і сама є пам’ятником.
Немає під нею домовини, не спочивають у вічному сні чиїсь останки. Могильний горбок поруч із могилами рідні насипаний руками двох сестер Наталії Загребельної і Марфи Головань (у дівоцтві Литвиненко). Аби на рідній землі було місце пам’яті їхніх п’ятьох братів Литвиненків, котрих забрала війна. Не плакали над цією могилою сурми оркестрів, не гриміли бойові салюти військових почестей. Лиш сестринські, материнські та вдовині сльози зрошували квіти печалі і жалю та в жалобі зупинялись і вклонялись пам’яті загиблих земляки-хуторяни.
Красивий хутір Софіївка. Це вже тепер його осучаснили. А раніше він був наче з повістей Нечуя-Левицького змальований. Вузенька, аби возами розминутись, вуличка. По обидва боки чепурненькі в садочках хатки. Софіївка завжди була густо заселена працьовитими дружними людьми. Та що там дружними! Чи не половина жителів носили прізвище Литвиненки, або по хутірськи – Кацалухи.
Відбухавши п’ять років солдатчини на царя-батюшку, повертався до рідної Софіївки і Григорій Литвиненко. Радісним було його повернення. По-перше, скінчилась таки клята служба, по-друге, вдома чекала на нього не тільки велика рідня, а й приємна новина.
Батько, вчорашній кріпак, розумний і підприємливий, через банк накупив землі, чим забезпечив майбутнє своїм сімом синам. Отже, не доведеться йти в найми. Троє братів уже оселились на шляху в Романівщині.
Григорію наділ діставався в любій Софіївці. Тож скоро в батьківській хаті з’явилась нова невістка Оксана. Молоді, завзяті і беручкі до роботи, швидко збудували власну хату, а там і на господарство спромоглися.
Оксана була не тільки красунею, а й виявилась вправною господинею і турботливою лагідною матір’ю. Григорію вона розщедрилась на дві донечки і п’ять синочків. Та яких синочків! Міцні, як дубочки, кмітливі, дотепні. А що вже співучі!
Росли дітки, росли і статки сім’ї. Вже майже виплатили немалі проценти банку за землю. І тут почалося таке, що селянському розуму важко було зрозуміти. Скинули і вбили царя. Ще ж тільки вчора молились за нього в церкві, і ось на тобі. Ну нехай скинули, може, й винен, бо затіяв війну одну, другу. А як же можна вбивати помазаника Божого?
І наче за великий гріх така розруха-завірюха почалась. Не встигаєш запам’ятати, як зветься сьогодні влада, а її вже змінює інша. Та ось врешті бере гору влада зі зрозумілими намірами: землю – селянам, заводи – робітникам. І зразу ж здійснюючи свої наміри, починають роздавати селянам панські землі.
Та незабаром з’ясувалось, що це лиш лукава приманка, розрахована на широку підтримку в народі. Та ж таки робітничо-селянська влада і відібрала землю в селян. І не тільки ту, що наділили, а й власну, котру селяни колись прикупили.
А щоб вони не байдикували, влада на обійстях пограбованих нею заможних селян створила колгоспи. Та це ж гірше кріпацтва – обурювались обдурені селяни. Тоді хоч кілька днів працювали на пана, а нині кожного дня нові пригінчі, що звались тепер бригадирами, виганяли на роботу.
Багато селян народились ще кріпаками, як і Григорій Литвиненко та його старші брати. Тож ненависть до кріпаччини ще була жива – і вони не поспішали до колгоспу.
І тоді «своя» влада винайшла страшний спосіб примусу для непокірних. Ватаги активістів, нацьковані владою, забігали по дворах, відбираючи харчі, вириваючи останній шматок хліба з рота. Почався масовий голод.
Занедужав від постійного недоїдання, зліг і невдовзі помер Григорій. Діти влаштовувались як могли.
Василько подався на Катеринославщину. Десь прилаштувався в місті. Здібний до навчання Іван устиг вивчитись на вчителя. Вчителював, а потім став директором школи у селі Велика Михайлівка на Одещині. Молодший Єгор після армійської служби вчився на офіцера.
Старший Андрій залишився в хуторі. А куди йому йти? Тут він збудував дім, тут його сім’я: дружина, четверо діток. Пішов наймитувати в колгосп.
Колгоспником став і Степан, що лишився при матері в батьківській хаті. Він щойно одружився. Молода дружина, первісток, стара мати потребували його присутності. А в колгосп мусив іти. Бачив-бо, як збиткувалась влада над сусідською багатодітною сім’єю Михайла Чепіги, що, обробляючи десятину суцільного піску, вирішила залишитись одноосібником.
Страшно стало жити в селі. Боялись нового голоду, боялись бути названим ворогом народу, боялись не виробити норми трудоднів, боялись несплати податків на садовину, городину, живність.
Аж тут ще страшніше лихо. Німецький цар Гітлер на прізвисько Фюрер після довгих років дружби і запевнень у миролюбності посварився з російським царем Сталіним на прізвисько Вождь.
Перший хотів установити в світі «новий порядок», це коли на німців, членів нацистської партії повинен працювати весь люд. А другий навпаки хотів влаштувати в світі безлад, що звався всесвітньою революцією, де б панували комуністи, а непокірні оголошувались ворогами народу і знищувались. Посварившись, царі зчепились у двобої. І понесли селянські сини свої голови під ворожі кулі.
Віктор Пашківський
Далі буде
|