Цього весняного, бузково-сонячного дня хочеться говорити тільки про одне: про щасливий сімдесятий День Перемоги над нацистськими окупантами. І говорити не устами політиків, а серцями наших дідів і батьків, яких залишається все менше і менше…
Мого батька, вчителя-пенсіонера, ветерана Другої світової війни і праці, інваліда другої групи Ісаєнка Олексія Андрійовича, немає із нами уже 20 років. Він пішов із життя через тиждень після святкування 50-річчя Великої Перемоги над фашизмом. Але пам'ять про нього, його свідчення про страшні лихоліття війни – це жива часточка історії нашого багатостраждального народу.
… Війна застала батька за вчительським столом. Нелегка довоєнна доля випала йому.
Народився він 18 жовтня 1915 року в селі Лихачів Ніжинського повіту (тепер Носівського району) в багатодітній селянській родині. У сім’ї було восьмеро дітей – шість хлопчиків і дві дівчини. З малих років батьки привчали дітей до праці, докладали всіх зусиль, аби діти здобули освіту. Після закінчення Безуглівської семирічки та річних курсів при Ніжинському інституті в голодних 1932-33 роках і аж до 1941 року батько учителював у школах Ніжинського району.
У роки Другої світової війни воював на фронті, потрапив у фашистський полон у Бельгію.
Завжди зі сльозами на очах і болем у серці згадував ті страхіття, які довелося пережити в таборі смерті. Баланда із брукви і гнилої картоплі, виснажлива праця, покарання без провини, карцер, душогубки – ось далеко не повний набір методів знищення в’язнів, особливо слов’ян.
Перемогу батько зустрічав у Чехословаччині (Судейська область, м. Бікс), далі – Бреслау, Німеччина.
Нелегким був шлях додому. Поїзд рухався надзвичайно повільно, бо траплялося багато диверсій. Проїжджали Берлін, Варшаву, Брест, Чернігів… Всі міста лежали в руїнах.
На Ніжинську станцію прибули 22 листопада 1945 року. Цього ж дня дістався й додому. Після нетривалого відпочинку знову працював у школах Лосинівського та Ніжинського районів, заочно закінчив Ніжинський педінститут ім. М. Гоголя. А з 1953 року і аж до виходу на пенсію у 1975 році працював у Мартинівській середній школі. Викладав українську мову і літературу, деякий час працював організатором позакласної і позашкільної роботи.
За місяць до смерті, 14 квітня 1995 року, у газеті «Вісті» була надрукована остання стаття мого батька «Музей жертв фашизму» про злочини нацистів перед людством. Із великими моральними і фізичними муками давалася йому ця стаття, адже самому довелося пережити подібні страхіття німецьких концтаборів.
«Десь відразу після Перемоги, в середині травня 45-го року, наша частина прибула в Краківське воєводство, яке знаходиться в південній частині Польщі. Невелике місто Освенцім було майже безлюдним, напівзруйнованим. Фашистські кати не хотіли мати свідків, бо недалеко розташовувався концтабір Аушвіц, в якому знищували поляків, євреїв, військовополонених та інших людей з Європи, які вели боротьбу з нацизмом».
Далі батько описує те, що бачив на власні очі: 10-кілометрова огорожа; весь табір у кілька рядів обнесений колючим дротом під високою електричною напругою; навколо табору, за кілька метрів одна від одної, розташовувались вежі, на яких дні і ночі чергували біля кулеметів фашистські солдати.
За п’ять років задушено в газових камерах, замордовано, розстріляно, повішено, замучено каторжною працею понад чотири мільйони людей. Перед приходом радянської армії фашисти не встигли знищити всіх слідів свого звірства.
«Серце обливалося кров’ю, коли ми дивилися на величезні купи дитячого одягу, взуття, іграшок. Наші солдати бачили в таборі і гори чоловічого та жіночого волосся, з якого виготовлялися матраци й інші побутові речі. Жахала й табірна баня, в яку фашисти замість води пускали в’язням задушливий газ.
Намагаючись знищити сліди злочину, фашистські війська висадили крематорій у повітря в січні 1945 року. Але залишились його руїни і цілі котловани з людським попелом та неперегорілими кістками, металевими зубами і щелепами. З усього фашистські звірі робили мило, удобрювали поля.
Довелося нам побачити й ті приміщення, де систематично проводилися дослідження над людьми. Перебуваючи там, мимоволі ніби чули крики і стогін нещасних, замордованих дітей, старих, жінок різних національностей.
Після Перемоги, у 1946 році, за рішенням уряду Польської Народної республіки, табір смерті Освенцім перетворено в музей жертв фашизму.
Цього ніколи не можна забути. Тож нехай не знає людство таких жахів. Пильнуйте мир і дружбу завжди!»
У 70-й День Перемоги я знову піду поклонитися могилі свого батька-ветерана, світлий образ якого несу через усе життя. Схиляю голову перед його пам’яттю і пам’яттю всіх воїнів, які врятували світ від коричневої чуми фашизму. А ще твердо вірю в те, що Україна переможе у війні з російським агресором на сході нашої країни. Ганьба російській владі, яка кривавими діями і брехнею перекреслила спільні завоювання всіх братніх народів колишнього Союзу в Другій світовій війні.
Слава Україні! Героям слава!
Алла Бовсуновська (Ісаєнко), с. Безуглівка
|