Тривоги зимового лісу
Моя душа була переповнена новорічним настроєм. Мабуть, у кожного із дитинства залишається якесь світле, мрійливе очікування радості у ці дні. Ось так було і в мене, поки на Різдво не приїхав з Києва мій двоюрідний брат-спортсмен і не витяг мене на лижну прогулянку до лісу. Дістали з горища ще студентські лижі і подалися на розвідку в ліс…
Як це було чудово! Ми прокладали першу лижню! Скільки не їхали, жодної іншої так і не побачили. У відповідь на моє здивування брат сказав, що школярі зараз більше часу проводять за комп’ютерами, а лижі їх не приваблюють.
В’їхали у ліс, з насолодою вдихнули чисте лісове повітря. Вздовж узлісся пройшов снігохід, і ми пішли по його сліду. Відразу ж за автопарком побачили сухі вікові ялини. Звернули до лісового ставочка Заводище – ще з десяток величезних сосен-сухостою, та й ставка немає – поросла болотяна трава.
Де ж ліс моєї юності?
Наблизилися до піонерського табору, що залишився в пам’яті акуратними будиночками, – руїна. Шарахнулися від понівеченого забору, розбитих казкових воріт і дорогою промчали до старого Жадьківського лісництва.
У лісі не було чутно голосу птахів: ні стукоту дятла, ні тінькання синичок – ліс німий.
Оглянули сніг навкруг: де-не-де видно сліди. Але так і не помітили характерного сліду зайця. А в шкільні роки тут не були диковинкою сліди дикого кабана, а поруч, у порубі, лося. Куди все поділося?
І вже якось насторожено дивився на нас ліс. Мабуть, люди на лижах тут такі ж рідкісні, як і лосі. Влітку все закрито буйством листя, а взимку голо. І всюди бачили повалені дерева, покидане гілля. Хіба таке було в лісі за часів нашого дитинства?
Ближче до колишнього лісництва, вздовж дороги, ростуть ялини, посаджені ще за наказом графині Ламсдорф-Галаган. Але й до них, як не прикро, вже добралася біда: деякі тягнуть до неба сухі віти, ніби волаючи про поміч. І щемно стає на серці від усвідомлення того, що скоро всі вони загинуть, бо люди не труять шкідників і нічого не роблять, щоб уберегти дерева.
А ось і велика галявина випиляного лісу: від колишнього бродочка до дороги на Ганноччине. Колишнього – тому що тепер тут скрізь сухо і ростуть тільки вільхи. І що я побачив вперше – омелу на вільхах. Треба було б спиляти їх, але це ж не ділова деревина.
Виїхали на місце колишнього Жадьківського лісництва, привіталися із двох- чи трьохсотлітнім велетом-дубом. І знову зловіща панорама: на гіллі дуба, тополь, що стоять на березі ставка, – купи омели. Аж моторошно стає, як подумаєш, що ліс заражений шкідниками, що він кричить від болю – а ти не можеш допомогти.
Пригнічені, ми поверталися додому, так і не побачивши жодної пташки чи звірка. Тільки виїхали з лісу – по вулиці Піщаній їдуть навантажені круглим лісом автомобілі.
Голову тривожить думка: чи не порушується баланс росту дерев і їх випилювання. Не садять тепер ні диких яблунь і груш, ні глоду, щоб смакувати птахам і звірам, а тільки самі кубометри спиляного лісу в головах «робокопів».
Я не ставив за мету образити працівників лісництва чи заповідника, але ж наближається критична точка, коли ліс може зникнути. І що робимо ми, щоб у нашому лісі були птахи і звірі? Чи поставимо годівниці для козуль і лосів, чи так і будемо по-споживацьки ставитися до природи?
Олександр Кирієнко
|