"Трудова слава" ІЧНЯНСЬКА ГАЗЕТА

Головна » 2016 » Липень » 8 » «Кобзаря» зачіпає за живе, коли правами АТОвців нехтують

---

14:12 «Кобзаря» зачіпає за живе, коли правами АТОвців нехтують

Його позивний «Кобзар». Це про колишнього аеророзвідника Тараса Шевченка з 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади. Боєць боронив Батьківщину на східних кордонах під час четвертої хвилі мобілізації. У мирному житті працює заступником директора з науково-дослідної роботи в Національному історико-культурному заповіднику «Качанівка». Душа боліла за рідними Мобілізували 34-річного Тараса Шевченка у лютому минулого року. Відразу направили на військову підготовку у навчальний центр «Десна», потім – у Житомир на базу повітряно-десантних військ. До виконання бойових завдань у зоні АТО приступив у червні минулого року. Основне місце формування бригади – м. Дружківка Донецької області. Стояли у селищі Миколаївка, що за тридцять кілометрів від Слов’янська. Зонами відповідальності були: Опитне, Новоселівка. Потім потрапили у промзону Авдіївки, де пробули тиждень. Жили у закинутому приміщенні, в якому не було ні вікон, ні дверей. Облаштовували його власними силами. Волонтери допомогли з будівельними матеріалами, зокрема, давали пісок, профнастил, плівку для вікон. Також привозили продукти харчування. Допомогу надавали й іноземці. Тарасові запам’ятався лист від дівчини, яка народилася та мешкає з родиною в Італії. Вона пише, що хоче приїхати жити на Україну, батьківщину своєї матері, бо на чужині вони нікому не потрібні. Там лише можна заробити гроші. Наскільки такі листи піднімають моральний дух бійців, неможливо передати словами... – Найважче було тим, у кого вдома залишилася сім’я. На війні не знаєш, чим закінчиться сьогоднішній день, – говорить Тарас. Водночас, і там життя триває. Десятеро наших холостяків знайшли своє кохання на фронті: одружилися на місцевих дівчатах. Зараз вони залишилися на Донеччині. Дезінформація під впливом російської пропаганди – Коли наш батальйон зайшов у Миколаївку, не всі місцеві нас нормально сприйняли, – оповідає далі чоловік. – Хоча стали більше розуміти, до чого призводить війна. Але були і винятки. Деякі жителі абсолютно дезінформовані під впливом російської пропаганди. Там багато неблагополучних родин. Ти, наприклад, ідеш вулицею, а з-за забору 16-річні підлітки вигукують: «Слава деенер». Траплялися й провокатори, які запитували: «Зачем вы сюда приехали?» З іншого боку, не можна казати, що зовсім відсутня підтримка місцевих. Взагалі, вважаю, що Донеччина – складний соціальний регіон, який навіть з Чернігівською областю порівнювати не варто. Подекуди, діти зовсім не ходять до школи, голодують. Як батьку, мені дуже боляче було бачити ці голодні, сповнені відчаю і горя очі, які на тебе дивляться з надією, що ти даси їм поїсти. Вірите, серце щеміло від такого.Тому із своїх запасів брали тушонку, згущонку, хліб і несли малечі. Там люди щодня думають про те як вижити і чим прогодувати своїх дітей. А найбільше, чого вони хочуть – це миру. За одну мить можна втратити все – Неприємно вражає те, що вже вдома доводиться чути, що АТОвці комусь набридли. Ну, станьте ви АТОвцями! – з гіркотою продовжував співбесідник. – Я маю посвідчення учасника бойових дій, а коли їхав додому, мені на Ніжинській автостанції відмовили дати безкоштовний квиток на автобус Ічнянського АТП. Пояснили: перевізник відмовляється безкоштовно возити таких, як я. А ще проблема в тому, що ми тут не розуміємо, як за одну мить можна втратити все… Можливо, наших людей треба возити в АТО на екскурсію?Щоб побачили не «перемир’я» на словах, а справжню війну. Реабілітувався рибалкою Тарас після повернення додому зробив для себе, так би мовити, реабілітацію, – пішов на рибалку, на якій не був років п’ять. Але якби не хотів звільнитися воєнних спогадів, вони не відпускають. І, зі слів воїна, війна ще довго даватиме про себе знати. Хочу жити в мирі Насамкінець, на наше прохання, поділився думками про майбутнє дітей та України. – Я хочу жити в своїй державі, бо вважаю що її, як і батьків, не обирають. – сказав Тарас Шевченко. – І твоя земля завжди буде тобі найрідніша: як батьки. Хочу просто жити повсякденним життям, бо побувавши на Донбасі, відчув як це приємно просто прокидатися і жити в мирі з людьми та під мирним небом. На жаль, цього багато хто не розуміє і розмінюється на життєві дрібниці. А ще хочу, щоб мої діти жили в мирній Україні, могли саме на цій землі реалізувати себе, як особистості, розкрили свої здібності і таланти. Бо тоді й держава стане заможною, і українцям буде комфортно в ній жити. Але для цього потрібно виховувати дітей в дусі патріотизму. Це зовсім не важко. Якщо батьки будуть шанувати державні символи: гімн, прапор, герб, то і для дитини це стане національною святинею. Для мене бути патріотом означає – любити свою землю, свою країну не на словах, а на ділі. Інколи це досить складно, особливо коли потрібно змінити для себе звичний ритм життя, полишити родину і друзів, але іншого шляху не має. Вважаю, що ми, українці, повинні бути господарями в своїй країні й це право захищати. СвітланаЦюпка Фото Андрія Грудницького

1 2 3 4 5 Переглядів: 533 | Додав: lora | Рейтинг: 5.0/1

Всього коментарів: 0