Травень для Ганни Антоненко зі Сваричівки багатий на свята. 9 травня – День Перемоги, 10-го – День матері, 15-го – їй виповниться 93! Та Ганні Федорівні не до свят. Пройшовши фронтовими шляхами Другої світової, вона відчула на собі всі жахіття війни. Але ніколи й подумати не могла, що через десятки років її внук теж воюватиме.
Від Білорусі до Берліна
На початку Другої світової війни Ганна Бурма (дівоче прізвище) вчилася у школі санітарів надавати першу медичну допомогу. У складі 77-ї дивізії пройшла від Білорусі до Берліна. Запеклі бої розгорталися на переправах через річки Віслу, Одер, Ельбу. Разом із двома подругами за кілометр-півтора від передової перев’язували поранених, вантажили на машини і відправляли в госпіталь. Бомбардування пересиджували в окопах.
Ганна Федорівна нагороджена орденом Червоної Зірки, «За мужність», медалями «За бойові заслуги», «Захисник Вітчизни», ювілейними.
У Берліні сержант Ганна Бурма зустріла не тільки День Перемоги, а й свого майбутнього чоловіка – старшого лейтенанта Петра Антоненка родом із Брянської області. Додому повернулася сама, він приїхав пізніше. Побралися голодного 1947 року і стали жити в Сваричівці. Чоловік працював завідувачем клубу та ферми, дружина – 27 років у колгоспній конторі. Не раз їздили на батьківщину чоловіка у Брянську область. У тяжкі часи грошей на квитки не мали, то добиралися на даху вагона.
Берегиня
Поважного віку бабуся-фронтовичка полюбляє влітку ходити босоніж, читає без окулярів, топить піч, варить супи й борщі. Внук Сергій увечері готує щось смачніше. Живуть удвох, по господарству допомагають родичі.
Тяжку життєву втрату пережила Ганна Федорівна: поховала обох дітей. Кілька років тому донька Світлана залишила цей світ через хворобу, а син Микола загинув під час автокатастрофи. Однак старенька не почувається самотньою, бо має п’ять внуків, сім правнуків і два праправнуки. Поки могла обходити себе сама, жила у своїй хаті над Удаєм, нині – в просторому, збудованому сином будинку.
– У бабусі Галі такий смачний борщ із щавлем у печі – у мами такий не виходить, – говорить правнучка Діана. – Два роки тому вона була жвавіша, ходила без ціпка, а як почалася війна на сході, то заслабла, переймаючись долею Віті. Уся родина переживає. Він дзвонить чоловікам, бо жінки вразливіші – плачуть.
Свого часу Віталій Слоницький служив у Польщі, у танкових військах, пізніше працював зварювальником у Івангороді, до мобілізації (31 березня) – листоношею в Крупичполі. Приїжджав у відпустку, не повідомивши сім’ю, сюрприз дружині зробив. Крім неї, чекають дорогого гостя і син, і внучка Віка, і бабуся Галя. Після відпустки 47-річний мінометник служить у Мелітополі.
– Нікуди не годжусь, – жаліється старенька. – До церкви вже не ходжу. На город мене внуки не пускають, хоча дуже люблю дивитися, як усе росте, особливо полуниця і помідори. Богу молюся. Хочу Вітю дочекатися.
Наталія Черненко
|
