11 лютого минув 31 рік, як під час виконання бойового завдання в Афганістані загинув лейтенант Сергій Лемішко. Загинув у водах Кабула, рятуючи друзів.
– В Ічні я живу останні 13 років. Квартиру отримала за сприяння районної афганської спілки. Доти жила в Крупичполі – і не було того дня, щоб я не приходила на кладовище, де похований син. Це тяжка втрата, яку не зміг пережити батько: через рік після смерті Сергія поховали і його. Лишилася вдовою з двома дітьми, – зі сльозами на очах згадує Лідія Іванівна. – Серьожка був спортсменом, займався карате. А ще був дуже розумний, вдома ніколи не вчив домашні завдання: йому вистачало почутого на уроці. Школу закінчив із медаллю. Він тягнувся до знань, за ніч міг прочитати книгу із 360 сторінок. Закінчив вище військове училище, хотів вступати до академії, та його мобілізували як офіцера у Афганістан. Загинув Сергій у 23 роки під час переправи на БТРі через глибоку гірську річку. Врятував двох хлопців, а сам захлинувся. Я по снах уже знала, що втрачу сина. Спершу наснилося, що посадила три чорнобривці, раптом налетіла хмара і вирвала одну квітку. Через півроку – знову сон: привезли курятник, оббитий залізом. А за 10 днів до його смерті наснився фазан: прилетів до двору, сів між курми, я його приманювала-приманювала, а він полетів. А близько четвертої ранку, у той час як синок загинув, у вікно щось постукало… Після загибелі сина чотири роки приходив до мене у снах, на мій день народження. Робив мені такий подарунок. Та вже 28 років не сниться, а так хотілося б його побачити…
Важко таку втрату перенести. Виховувала дітей, тримала господарство. Весь час намагалася бути між людьми і на роботі. Працювала на фермі дояркою. Доїла по 5000 літрів молока. Маю багато нагород та медалей, за хорошу роботу отримувала подарунки. Потім стала техніком штучного запліднення. У мене із 100 корів 99 мали телят. Після втрати сина я фактично і жила роботі. – Витираючи сльози говорить Лідія Лемішко.
Уривок із статті «Холодні води Кабула», автор – Ігор Сас, безпосередній свідок трагедії. «БТР-70 №310, як тільки опинився на глибині, затонув практично миттєво. Це і не дивно: в одній із операцій у грудні 1984 року в 3-й роті під час підриву на протитанкових мінах було виведено з ладу дві машини, однією з яких і був 310-й. Одна машина відновленню не підлягала, а 310-й, який отримав ушкодження ходової частини, відрив заднього правого колеса, був повернутий до строю. Але від вибуху залишилася велика пробоїна у задній правій частині машини, у місці сходження кормового, бортового і донного броньових листів. Ремонтної бази для повного відновлення не було, та і навряд чи хто-небудь планував використовувати машину для переправи на плаву. Люди опинилися вночі в холодній воді у зимовому обмундируванні, навантажені зброєю і боєприпасами.» Загалом під час нічного форсування гірської річки у воді потонуло 11 чоловік.
Андрій Грудницький
Їхні молоді життя забрала війна в Афганістані
ЛЕМІШКО Сергій Миколайович, лейтенант, начальник продовольчої служби загону спецназу, народився 16 грудня 1961-го у Крупичполі. У Збройних Силах з 3 березня 1979-го. В Афганістані – з лютого 1984 р. Брав участь у 30 бойових виходах з виконання спецзавдань командування. 11 січня 1985-го під час переправи через річку Кабул бронетранспортери підрозділу стало зносити бурхливою течією і перевертати. Сергій Лемішко особисто врятував двох товаришів, але сам загинув. За мужність і відвагу посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора. Похований у Крупичполі.
БОРЩ Василь Миколайович, рядовий, старший гранатометник, народився 25 січня 1965-го у Заудайці. Навчався у Київському електромеханічному технікумі залізничного транспорту. У Збройні Сили призваний 1 квітня 1983 р. В Афганістані – з серпня 1983-го. При супроводі автомобільної колони з матеріальними засобами 2 жовтня 1983-го БТР, в якому він перебував, був підбитий. Не розгубившись, Василь Борщ відкрив прицільний вогонь по противнику. У бою був смертельно поранений. За зразкове виконання службових обов’язків, мужність і відвагу посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Похований у Заудайці.
БОНДАРЕНКО Микола Валентинович, рядовий, стрілець, народився 19 грудня 1964-го у Сваричівці. Працював трактористом у колгоспі ім. Фрунзе. У Збройні Сили призваний 30 березня 1983-го. У Афганістані – з травня 1983 р. Неодноразово брав участь у боях. Під час одного з них дозорне відділення оточили повстанці. Микола стрімко висунувся вперед і, відкривши прицільний вогонь з автомата, забезпечив прикриття і вихід дозору з-під обстрілу. 25 травня 1984-го розвідгрупа в одному з проходів в ущелині потрапила під вогонь противника. Відбиваючи напад, Микола отримав важке поранення. Тривалий час перебував у госпіталі, де помер 15 серпня 1984 р. За мужність і відвагу, проявлені в боях, нагороджений медаллю «За бойові заслуги» та посмертно орденом Червоної Зірки.
СИДОРЕНКО Віктор Андрійович, сержант, командир танка, народився 26 серпня 1967-го у с. Однольків. Навчався в Ніжинському технікумі механізації сільського господарства. У Збройні сили призваний 20 жовтня 1986 р. В Афганістані – з березня 1987 р. Неодноразово брав участь у бойових операціях. Проявив себе сміливим і рішучим воїном. Помер 10 вересня 1987 р. Нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки. Похований в с. Однольків.
ВАРУЩИК Володимир Павлович, прапорщик, технік радіолокаційної групи, народився 15 серпня 1946-го у Ковтунівці. Працював у колгоспі ім. Калініна Ічнянського району. У Збройні сили призваний 4 вересня 1965 р. В Афганістані – з червня 1987 р. У складних умовах підтримував радіолокаційні станції у бойовому стані. Вміло керував діями підлеглих. 10 серпня 1988-го загинув у бою, відбиваючи напад противника на колону. За мужність і відвагу посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Похований у місті Бердянськ, на Запоріжжі.
Із Всесоюзної книги пам’яті
|
