Шлях утворення та формування української армії такий же непростий, як і становлення самостійної держави України. На військових покладена священна місія – боронити рідну землю, забезпечувати мирне життя свого народу. Патріотизм, мужність, бажання стояти до кінця за кожен клаптик рідної землі – притаманні сучасним українським військовослужбовцям.
32-річний Сергій Мостовий із Заудайки потрапив у списки першої хвилі мобілізації. Першого вересня 2014 року, коли учні з букетами поспішали до школи, він був мобілізований до лав ЗСУ. Навчання проходив у військовій частині Гончарівського, потім у Десні, а далі – зона АТО... У складі 41-го мотопіхотного батальйону боєць-кулеметник побував у найгарячіших точках війни: Старогнатівка, Волноваха, що на Донеччині. Нині демобілізований.
– Наш батальйон стояв окремими групами на блокпосту біля Старогнатівки. Серед поля ми утримували першу лінію оборони, – згадує пережите учасник бойових дій Сергій Мостовий. – Сепаратисти були у Білокам’янці. Диверсійні групи ворога намагалися прорватися через наші позиції. Постійно обстрілювали нас із мінометів, «Градів», самохідних артилерійських установок, особливо з весни цього року. У нас були по два БМП та БТР, але це не та техніка, яка б утримувала танки противника. Нас прикривала 72-а бригада, яка знаходилася поруч.
За словами Сергія, бійці зимували у приміщенні водоканалізаційної станції та наметі. Зізнається, що було страшно, особливо наприкінці травня 2015-го, коли ворог вдарив по їх позиціях. Обстріл тривав 40 хвилин. Вночі згоріла вантажівка, двоє хлопців з роти підірвалися на мінах. Снаряди пронизали поле, воно було схоже на решето, багато техніки згоріло. Було важко, та бійці гідно боронили українські позиції.
– Сьогодні українська армія більш укомплектована, аніж була на час першої мобілізації, але все ж потребує удосконалення, – каже Сергій. – Зараз помітні великі успіхи, бо терористи або відступають, або зазнають значних втрат. Побратими мої не боязкі, рішучі, налаштовані патріотично, але не розуміють дії влади. Хлопці тримаються, стоять до останнього, гинуть, а кордони з Росією відкриті. Хтось здає наші позиції. Страшно тільки залишитися інвалідом, краще загинути.
Сергій розповів і про побут на передовій та висловив вдячність ічнянським волонтерам, які доставляли одяг та продукти. Бо харчування, яке давала держава – ялову тушонку та консервовані каші, – було виготовлено ще за радянських часів. А «ківалові» каски, що видали, можна пробити з пістолета. Особливо важливою для бійців була дитяча підтримка – листи, малюнки і навіть обереги.
За рік служби Сергій Мостовий лише раз був вдома, де на нього чекали мама та сестра. 22 вересня повернувся у рідну Заудайку. «Вдома три тижні не міг спати. Снилися напади, стрілянина. Зараз вже попустило, звик до тиші. Якщо потрібно буде захищати Вітчизну – піду знову», – каже чоловік.
Наталія ЄПІФАНОВИЧ
Фото з сімейного архіву Сергія Мостового
Грудень 2014 року. Сергій Мостовий (в центрі) з побратимами Ігорем Кирієм з Гужівки та Романом Солов’єм з Чернігівської області.
|
