«Там, де гори й полонини, де стрімкі потоки й ріки, де смерічок, ген, розмай»… Коли на початку 80-х років минулого століття на шкільних вечорах я виводила цю пісню своїм тоненьким дитячим голосом, Карпати були від мене на відстані 37 років. Але час плине ще швидше, ніж стрімкий Прут зі схилів Говерли.
Тож, коли на засіданні профкому первинної профорганізації ”Росток – Холдинг” було ухвалено рішення про туристичну подорож у Карпати, ця відстань скоротилась до 20 днів. За цей час було перераховано відповідні кошти на рахунок Українського бюро подорожей, дякуючи нашим директорам Віктору Кияновському та Миколі Копилу.
Гурт із 35 охочих до екстриму склався швидко, хоча бажаючих було значно більше. І схрестивши пальці на обох руках – бо п’ятниця та ще й 13 – у ніч проти Покрови ми вирушили в далеку дорогу.
Прикарпаття зустріло нас справжнім бабиним літом. З височини підйомника Буковель вигравав всіма барвами: вражав, пишався, спонукав завітати сюди взимку і злетіти птахом з його стрімких трамплінів.
«Стежки Довбуша». Відчуття - незрівняні ні з чим. Тут все сприймається через призму століть: час зупиняється, простір закривається, дихання уповільнюється, серце наповнюється любов’ю і блаженством. Ти і ліс – одне єство, одна душа, один організм.
Говерла. На турбазу «Заросляк» ми приїхали першими. Гори просинались разом з нами. Наш провідник – емоційний та говіркий вуйко Василь – коротко окреслив наш маршрут і наголосив на заходах безпеки. Наша стежина на схемі була бузкового кольору – найкоротша і найкрутіша. Ми взяли в пункті прокату лижні палки для кращої опори.
Першу годину ми долали смерековий ліс. Такі ліси, ніби віночком, оточують всі шість карпатських двотисячників. На першому привалі стало зрозуміло, що далі підуть не всі. Ті, хто залишився, бажали нам терпіння і витримки. Ми рушили далі. Крок за кроком долали схили, складені плескатими брилами пісковику. Там, де між камінням зібрався дрібнозем – чорничні та брусничні пустища. Йти дедалі ставало все важче.
Наш інструктор - рятівник вкотре повторював, що йти залишилось хвилин 20. Хитрував. Ми вже тричі пройшли ті 20 хвилин і що? На якусь мить виглянуло сонечко, кудись подівся туман і ми отетеріли. Вирішили, що вже прийшли. Це була гора Мала Говерла висотою 1762 метри, або як її ще лагідно називають – Говерляна.
Останні 500 метрів до вершини видалися важчими, ніж ті три кілометра, які ми вже пройшли. Повітря більш розріджене, дихати все важче. Зупиняємося відпочити через кожні 10 метрів. Спини і чуби давно мокрі. Туман все густіший. На Говерлі хазяйнує вітер. Зустрічає всіх своїм колючим подихом, перевіряє на міцність.
Першим з нашої групи на вершину зійшов Віктор Шульга. Слідом за ним на гору піднялися Олександр Тищенко, Ярослав Семененко, Анатолій Костюченко. Далі – всі решта. Ми не Говерлу підкорили, ми здобули перемогу над собою, здолали свої страхи, свою невпевненість. Ми стали іншими. Тепер ми – говерляни – особливе плем’я тих, хто здійснив свою мрію.
Закарпаття. Здавалося, нас вже нічим не здивувати. На ранок ми ледве переставляли ноги. Вперед. Знову з нами грався туман і Тиса, вздовж якої ми весь час їхали. В Рахові ми перетнули географічний центр Європи, підснідали солянкою в місцевому музеї - колибі і вздовж гір поїхали далі. Навколишні села нічим не відрізнялись від сіл Прикарпаття поки ми не приїхали в село Нижня Апша. Ми смикали один одного. « Я не сплю? Мені це не сниться?» Ні, це не снилося. Найбагатше село України виблискувало на сонці всіма барвами веселки. Потім були термальні басейни під відкритим небом в Береговому та дегустація найкращих вин заводу «Чизай». І довга дорога додому. Вдома - найкраще.
Дарія Талалай, голова профспілки ”Росток - Холдинга”
|
