|
|
Головна » 2018 » Січень » 25 » І сміх, і… не гріх, або Водохреще по-ічнянськи
16:14 І сміх, і… не гріх, або Водохреще по-ічнянськи |
Полюбляємо ми, ічнянці, на Водохреще занурюватися в ополонку. Гріхи змити, здоров’я на весь рік набратися, ще й екстрим на собі відчути.
Надивишся по телевізору, аж дух перехоплює: і ополонка чітко визначена, і підхід сінцем вистелений, ще й перила дерев’яні присобачені, щоб було за що руками вчепитися, як з води виходиш. Так то ж по телевізору! І десь! І точно не по-ічнянськи.
На Водохреще удосвіта сніжило. Я крокувала сонним містом у напрямку міського ставу. Напередодні випало чимало снігу, та дорога уже була почищена. Завернула за церкву і… оторопіла. До ставка тяглася білосніжна рівнина. Розгледіла слід від машини. Шурхаючи по коліна в снігу, намагаючись ступати у вузеньку колію, дочовпла до цілі. Там уже метушилося декілька чоловіків, протоптуючи ногами вузеньку стежечку. Згодом хтось підніс лопати. Внизу темніла ополонка, яка, як виявилось, за ніч замерзла.
Під’їжджаючі машини грузли в снігу, намагаючись розкатати місце для парковки. Чимось пробили ополонку. Вода пішла доверху, змішалася зі снігом, затопила підхід – і ополонка втратила контури.
Тим часом зібралося чоловік зо тридцять. Стояли нагорі довгою вервечкою у вузенькій стежечці, нагадуючи чергу за горілкою в часи правління Горбачова. Ніхто не наважувався спускатися вниз до невизначеної безодні, що бовваніла метрів за п’ятдесят від берега.
Першим пішов Станіслав Бабич зі своїм сином років шести. Тримаючи роздягнутого малого під руки (сам у гумових чоботях і бушлаті), ковзаючись по слизькому дну, почвалав до ополонки. По чому він орієнтувався, не знав, мабуть, і сам. Занурити малого у воду ніяк не вдавалося, той повзав попеням по льоду зі снігом і пищав. (Пізніше хтось кинув дві гілки з верболозу, щоб було видно, куди сповзати). Десь третя спроба виявилася вдалою і всі спостерігачі з полегшенням видихнули: святе дійство розпочалося.
Дехто розчарований «намилив лижі» додому, а відчайдушні потяглися до води. Я наважилась потрапити у першу десятку, бо від затяжного чекання почала замерзати.
Роздягалися прямо під ногами, складаючи одяг на снігову кучугуру. Заходили до купелі по кілька чоловік відразу, підтримуючи одне одного, як поранені на полі бою. Скоцюбившись, ковзали на тремтячих ногах, а ще ж треба було якось намацати край ополонки, щоб туди сповзти.
Вибиралися з крижаної води хто як міг. Здебільше на четвереньках. Ззаду виповзаючого підштовхували мужні чоловіки. Було не до позування. Ця картина лоскотала уяву, лунали смішні влучні репліки. Атмосфера розрядилася, всі були веселі і збуджені.
Подумалося, а може, це сам Господь Бог випробовує нас на віру і міцність! Та що для нас якість там недолугі незручності та екстремальні умови! Ми ж – ук-ра-їн-ці! І цим все сказано.
Омита святою водою, окрилена і щаслива, я йшла світанковим засніженим містом і посміхалася. Ніби заново народилася!
Ганна Дроботущенко,
любителька екстриму
|
|
Переглядів: 606 |
Додав: lora
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
|
|