Для нашої сім’ї День Перемоги – справжнє свято. Ми, діти, внуки, правнуки, з’їжджались до рідної серцю домівки, щоб привітати нашого батька, ветерана Другої світової війни Євгенія Морського, з цим радісним і світлим днем. У кожного з нас жила тривога: чи не буде це свято останнім у житті тата. Ось йому вже 90, 91, 92 ... Як він хотів дожити до 70-ї річниці Перемоги! Не дожив... 7 травня було півроку, як фронтовик пішов із життя. [ ?]
Євгеній Федорович очолював ветеранську організацію в с. Монастирище, постійно відчував велику увагу і шану з боку місцевої та районної влади. Великою честю для фронтовика було святкування Дня Перемоги в Чернігові, куди його запрошували. Повертався з відзнаками та подарунками, а вдома чекала родина батька за святковим столом. Наймолодші, правнуки, декламували вірші, співали пісні. Нашою найулюбленішою була «Катюша». А потім, затамувавши подих, всі слухали спогади фронтовика.
Пішов наш батько… Залишилась в Монастирищі одинока батьківська хата та могилка на кладовищі. Маму, з якою тато прожив у парі 68 років складного, але щасливого подружнього життя, ми, діти, забрали до себе.
Переглядаю татові документи. Ось затерта вигорівша книжечка «Матрикул» ( «Залікова книжка студента» – Авт.), видана Євгенію Морському в 1940 р. Сталінським учительським інститутом. Заповнені лише дві сторінки, датовано 1941-им – зимова і літня сесії. Всі екзамени на «відмінно», останній, українська література, складений 21 червня 1941 р. А далі – війна.
У старенькій орденській книжці – перелік нагород: медаль «За відвагу», Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, Орден Слави ІІІ ступеня, Орден Червоної Зірки. І дивом збережена Подяка Головнокомандуючого за форсування ріки Друть (25 червня 1944 р.) та Бойова характеристика (1945 р.). На пожовклих папірцях, потертих до дірок на згинах, відлуння боїв: «В районе Восточной Прусии Євгений Морской несколько раз отбивал своими орудиями ожесточенные атаки противника. В борьбе с немецкими захватчиками показал образцы мужества и отваги».
Переглядаю похвальні грамоти, подяки, дипломи за участь в оглядах художньої самодіяльності районного, обласного, республіканського рівнів.
Мене завжди вражав батьківський оптимізм і жага до життя. Розкуркулена, вигнана з домівки сім’я, репресований батько, мати, що померла від голоду під стіжком сіна, а синів встигла врятувати, залишивши в Ніжині на вокзалі в надії, що підберуть опухлих від голоду дітей, забравши до дитбудинку. Все це пережив мій батько. І вижив у часи воєнного лихоліття, щоб прожити довге і щасливе життя. Одружився з коханою Клавдією, народили двох дочок.
Чим тільки не захоплювався тато! Пам’ятаю запах масляних фарб, власноручно зроблений мольберт, полотно, на якому оживали пейзажі, намальовані його рукою. Згодом – нове захоплення – випалювання лобзиком. А скільки фотоапаратів перебувало в татових руках: спочатку трофейні німецькі, потім вітчизняні. Тепер, як раритети, їх зберігає вже правнук. Пам’ятаю, як ми з батьком сиділи вночі у темній кімнаті під світлом червоної ліхтаря і друкували фотографії. Згодом його захоплення стало хронікою не тільки сімейного життя, а й історії життя односельців. А ще він був бджолярем, автолюбителем, рибалкою, мисливцем. Але головною справою, якій батько віддав понад 40 років свого життя, була вчительська робота.
День Перемоги... Кожне ювілейне свято відзначене ювілейними нагородами. На орденських книжках – підписи Міністрів оборони, пізніше – Президентів України. І за всім цим – історія життя не тільки нашого батька, а історія всієї країни.
Ось фотографії на честь 50-ї та 60-ї річниць Перемоги у Другій світовій війні, на яких учасники бойових дій. З кожним роком меншає ветеранів, тому все дорожчим стає День Перемоги.
Низько вклоняймося ветеранам Другої світової війни за відданий та неоціненний подвиг. Ми – не діти війни, ми – діти тих, які повернулися з війни переможцями, щоб народити нас, щоб зберегти пам’ять і передати її внукам і правнукам.
На каналі «Інтер», у святковому концерті присвяченому Дню Перемоги, у складі Ансамблю Збройних Сил України грала скрипачка Оксана Гавричинська, внучка фронтовика Євгенія Морського. І це, мабуть, дуже символічно: дідусь-фронтовик пішов у вічність, а музика воєнних років оживає у звуках онукової скрипки.
Світлана Морська
|