Гришо, готов синка до Німеччини
Восени швидко сутеніє. У сільській, досить просторій кімнаті була напівтемрява. Скупе світло, яке йшло від каганця, висвітлювало дві групи мешканців: одна із п’яти хлопчаків лежала на печі й уважно слухала, що читає їм знизу шостий братик на припічку. Друга – їхні батьки. Вони сиділи в кутку кімнати за столом і про щось стиха розмовляли. І ось господар на мить відірвався від розмови з дружиною і прислухався. П’ятикласник Миколка декламував: «Іх, геген ін ді шуле. Іх геген ін ді шуле». Слова лунали мов лет шулік і братики тільки здивовано перезиркувалися. Один з них не втерпів і попросив пояснити, що він прочитав. Декламатор знітився і поліз до портфелика шукати папірець із переводом.
Тоді на допомогу сину прийшов батько, запитавши, коли той піде до школи.
Братики перезирнулись: хто ж вечором іде до школи. Проте Миколка вдячно поглянув у бік батька і відповів з деякою погордою слухачам, що в книжці написано німецькою: «Я іду до школи». Цією мовою колись розмовляли фашисти. У дитячих іграх «у війну» ніхто не хотів бути німцем і, ось на тобі: невже знову доведеться воювати, раз доводиться її вчити? Вчитель не пояснив, і Миколка звернувся до батька із запитанням, навіщо чужа мова потрібна їм та звідки він її знає ...
Наприкінці березня 1943-го Михайлу Смілику було трохи більше шістнадцяти років. Пам’ятає, як до них додому, ось у цю саме хату, прийшли сільські поліцаї і сказали господарю: «Гришо, готов синка до Німеччини. Поїде гроші заробляти. А щоб у дорозі не охляв, покладіть їжі йому на кілька днів. У тебе син кебетливий, не пропаде. І хай не ховається, як інші, а то ночуватиме під замком».
Лукера плакала, просила відстрочки, поки син стане повнолітнім, та поліцаї були невблаганні. Малолітні дочки Галя й Маня слідом за мамою теж розрюмались. Вони не розуміли, куди збирається їхати Мишко, і все допитувались, де це Німеччина: за селом, як іти на Томашівку, чи далі. Брат, який, крім ближніх сіл теж ніде не бував, тільки схвильовано знизував плечима.
На ранок прийшли сусіди і всі разом помолилися, щоб Миша повернувся додому живим і здоровим. По черзі обнімаючись із проводжаючими, він теж не міг стримати сліз. Можливо, й справді рідних і сусідів більше не побачить? Якщо німці всі такі, як кривий управляючий Гросман, то краще зразу кудись втекти, пересидіти лиху годину... Той час від часу появлявся на бричці в Андріївці і щедро «полірував» палицею спини лінивим.
Голодна дорога
… Напівзабуті розповіді, коротка автобіографія, написана від руки Михайлом Сміликом, послужили, хоча й запізно, матеріалом для написання цієї статті. Можливо, він би й не писав папери, бо пам'ять цупко тримала події 50-річної давнини, та в 1994-му влада Федеративної республіки Німеччини вирішила, що все-таки потрібно матеріально компенсувати колишнім радянським остарбайтерам за працю в роки війни на її території. І хоч компенсація була уп’ятеро меншою, ніж полякам, все ж – це велика підмога для сім’ї пенсіонерів.
На початку квітня 1943-го примусово зібрану на Ічнянщині молодь посадили в товарні вагони із закритими вікнами й відправили на роботи до Німеччини. Харчів у Михайловій торбинці вистачило лише на кілька днів і тому хлопцю постійно хотілося їсти. Взагалі, протягом двох тижнів майбутніх остарбайтерів годували всього чотири рази. Востаннє – у Берліні їм дали по дві варені картоплини.
У Брандербурзі оформили на біржі праці документи, змусили пройти втретє за поїздку медкомісію і відправили одних до бауерів (фермерів), а інших, сильніших, на промислові підприємства.
Остарбайтер Міхель у неволі
У містечку Цюліхау Михайла Смілика забрала до себе на роботи в село Лангмайл бауерша Марія Ретцкі. І, як помітив українець, не обійшлося без грошового підношення. Ця жінка, років 50-ти, хоч і не була суворою, але любила порядок, і юнак з радянського села важко звикав до всього нового життя. Йому наділили житло в комірчині, де стояли невеличкий столик і ліжко. У перший день Михайло так швидко з’їв принесені бутерброди, суп і чай, що німкеня тільки похитала головою. Вона побачила ще на біржі, що Мишко міцно збудований, і певно, працьовитий. Тому й наказала дочці Флорі Шульц принести добавки.
Їх чоловіки Марії і Флори воювали на Східному фронті, роботи в господарстві було багато: тримали корів, поросят, курей, мали сільськогосподарський реманент та кілька гектарів землі для обробітку. Тому майже даремна робоча сила була доречною.
Молодого остарбайтера у Німеччині називали Міхелем. Німкень дуже здивувало, що сільський юнак розмовляв хоч і ламаною, але німецькою. З часом словниковий запас німецьких слів поповнювався, а вимова поліпшувалась.
У перші дні після тривалої, голодної поїздки, Михайло не наїдався. Почав приглядатися до їжі вівчарки Бруно. Собака відчув конкурента і гарчав, коли юнак проходив по подвір’ю. Якось Михайлу здалося, що пес спить, і підійшов до миски із їжею для Бруно, щоб відібрати кілька картоплин. Та через мить був повалений на землю розлюченою твариною, яка почала його шматувати. Німкені ледве відібрали юнака від вівчарки.
Лікували вдома. А Бруно, після дзвінка господарки, забрав єгер і десь розстріляв. Михайло видужував. Він став їсти разом із хазяйками те, що й вони, хоча це заборонялося німецькими законами. Там він уперше дізнався про консервацію, яку побачив у підвалах, на вихідні смакував тортами та різними домашніми випічками з варенням. Вже опісля признавався старшим синам, що й нині не їв кращих страв.
Роботи завжди було вдосталь у різні пори року, та йому, звиклому до сільської праці, вона не була занадто важкою. А по неділях – вихідний. Коли господині ходили в неділю до церкви, куди остарбайтерам вхід був заборонений, Михайло навідувався до сусідніх сіл, де працювали у бауерів його земляки та ровесники. Згадували рідну Андріївку, свої родини та земляків. І пошепки розповідали, що кому відомо про воєнні події.
У німкень Михайло Смілик працював із квітня 1943-гог по липень 1944-го, а потім його передали у господарство літнього бауера Отто Шульца, який жив по-сусідству. 28 січня 1945-го в селі Лангмайл почалася евакуація всіх жителів на Захід, бо в цій місцевості проходила лінія оборони недалеко від річки Одер.
На роботу до третього багера, дідуся Давида Лукаса, досить інтелігентного, Мишко потрапив із біженцями в селі Бурч-Каупер. У німця сільський юнак побачив багато різних годинників. А найбільше йому сподобалися на ланцюжках. І страх, як захотілося мати такого. Уявляв, як з’явиться в селі з годинником, то всі здивуються, що син Гриші Іванчишиного привіз із Німеччини такий дорогий трофей.
У Давида Лукаса Михайло працював аж до звільнення, яке настало 23 квітня. Того радісного дня в будинок увірвались радянський офіцер із солдатом, і відразу запитав юнака, чи ображав його німець, звівши курок. Михайло тільки покрутив головою: не вірилось, що завершується його поневіряння на чужині. Давид Лукас, зрозумівши, що кара минула, подарував Михайлу кілька годинників. Та у хлопця залишився тільки один, бо решту відібрав офіцер.
Звільнення
Після фільтраційних таборів, який проходив кожен звільнений із неволі, Михайло Смілик кілька місяців збирав урожай у збірних таборах в місті Швібус (тепер Польща). А восени забрали в армію, де прослужив до 24 жовтня 1950 року.
У радянські часи про остарбайтерів замовчували. Вважалося, що вони зазнали шкідливого впливу буржуазного життя. І щоб не наражатися на труднощі, а іноді, й небезпеку, мовчали і не говорили про минуле. Хіба тільки вдома з рідними ділилися спогадами про життя на чужині.
Вони мовчали десятиліттями, поки Україна не стала вільною.
Микола Смілик
|
