Часу не під силу затьмарити пам'ять про тих, хто відстояв свободу і незалежність нашої Батьківщини, хто віддав у битвах своє життя. Ми пам’ятаємо воїнів Другої світової війни, що воювали з фашистами і повернулися додому живими. Вони відбудували зруйноване війною І пішли з життя уже у наші дні.
Моя розповідь – про одного з них. Багато кілометрів пройшов фронтовими дорогами гвардії старший сержант Григорій Іванович Тимошина. 22 червня 1941 року, у вечері, його призвали. Наступного ж дня він попрощався із сім'єю і пішов воювати. На долю 34-річного чоловіка випало чимало випробувань та бід. Фронти, наступи, відступи, шпиталі, тяжкі воєнні роки. Що таке солдат на війні? Людина, яка пізнала всі муки, які тільки існують на світі. Вона голодує, спить на снігу, серед трупів в окопах. Мерзне на вітрах, божеволіє від спраги. Копає землю, переносить важкі колоди. Пішки долає фантастичні відстані. Повзе під кулями.
Мій батько служив у саперному підрозділі. Ось такий, приміром, спомин гвардійця:
- Ми наводили мости, переправи, забезпечували війська всім необхідним. Сапери ставили мінні загородження, знешкоджували міни і снаряди, вибухівку. У звільнених містах ставили пам’ятні написи, дорогі і рідні слова: «Мін немає. Перевірив сержант Білевич,… єфрейтор Іванов,… гвардії рядовий…»
Ціною багатьох років і багатющого солдатського досвіду Григорій Іванович доходив до суті кожного з таких понять, як «обов’язок», «дружба», «мужність», «життя». Солдат просто чесно воював. Не завжди вірив у можливість лишитися живим, але навіть у найважчий час вірив у перемогу. Є давня приказка: «Людина переможе велетня, якщо подолає саму себе». Стався той злам, коли слово «треба» стало вирішальним, коли зміцніло почуття великої відповідальності за справу, якій служили. Г. І. Тимошина сміливо кинув виклик труднощам.
Дні та ночі війни – одна суцільна вогненна коловерть. І пригадав він одну з подій війни:
– Необхідно було мати чіткі розвіддані, щоб зорієнтуватися у ситуації. Було це в Білорусії. Інколи сапери забезпечували роботу розвід групи. У розташування підрозділу до нас прибігли два офіцери з дивізійної розвідки. Вони розпитували, що ми бачили, що чули. Як поводяться фашисти: нервують чи байдужі. Командир взводу доповів, що перед своїми окопами вони натягли колючий дріт. Вогневих точок добавили. На спостережному пункті почули гуркіт багатьох машин у ворожому тилу. Думаємо, що це передислокація моточастин. Вислухавши його, один з офіцерів сказав: «Тут голими руками не візьмеш. А «язик» потрібен конче сьогодні. Такі справи».
Тієї ночі непомітно прийшли розвідники. Сапери швидко зробили прохід у колючій загорожі, знешкодили міни.
Систему оборони противника ми напередодні розвідали. Група прикриття залягла неподалік, а група захвату поповзла далі. Через кілька метрів вона наткнулася на землянку. Вартового знешкодили, розвідники вскочили у землянку. Там були два офіцери. Від несподіванки вони вклякли й сиділи, мов заворожені. Їх зв’язали, заткнули роти. Поки група прикриття викликала вогонь на себе, розвідники доставили полонених у розташування взводу. Командуванню вдалося одержати цінні відомості, які допомогли розгадати маневр противника. Офіцери і, захоплені з ними документи, мали неабияку цінність, а учасників бойової операції представили до нагороди.
Розповіді батька вражали глибоким знанням обстановки, в якій йому доводилось діяти. Він завжди був серйозний, говорив не кваплячись, зважуючи кожне слово. У його фронтовому житті було немало інших випробувань. І гвардії старший сержант з честю виконав їх. Ось ще один епізод:
– Готувався наступ на річці Прип'ять 1944 року. Ми повинні були закріпитись на плацдармі на протилежному березі річки. Першої ж ночі стали будувати міст. Дерево носили на плечах із села. Фашисти освітлювали все навколо ракетами і поливали нас кулеметним вогнем. Кулі свистіли скрізь – повз вуха, руки. Від вибухів снарядів плацдарм вкрився суцільною пеленою диму і вогню. Всі постріли злилися в єдиний гул, вогняний смерч ніс смерть. Та наші війська пішли через міст, навіть штаби переїхали. Ворог вирішив потопити нас, розбомбив міст і кинувся на нас психічною атакою. Багато атак витримали ми протягом одного дня. Глибока вода поглинала бійців, зброю, спорядження.
Справді, як у поета…Берег лівий, берег правий. Кому слава, кому слава, а кому й пучина...Тоді зробили міст з пустих залізних бочок, а потім з понтонів налагодили зв'язок між берегами.
І чи то доля була прихильною до батька, чи дуже вже чекали його повернення у рідній домівці, гвардії старший сержант у жовтні 1945 року повернувся з війни. Про мужність і сміливість батька можна говорити і писати багато, але найпромовистіші свідчення – його нагороди. На грудях Григорія Івановича сяяли сріблом і золотом два ордени Слави, ордени Червоної Зірки і Вітчизняної війни першого ступеня, численні медалі, нагороджений нагрудним знаком «Відмінний мінер». Коли я думаю про свого батька, то мені аж дух перехоплює від почуттів поваги, любові, гордості. Батьків образ завжди стоїть у мене перед очима. Треба бути дійсно «сталевим» і тілом, і духом, щоб у такій круговерті вистояти.
Війна для гвардії старшого сержанта Григорія Івановича Тимошини закінчилася у Померанії, на березі Балтійського моря у травні 1945 року.
Біографію мужності продовжила біографія праці.. Невтомна праця. Вона стала сенсом життя ветерана. Він особистим прикладом показав, як потрібно підвищувати кваліфікацію, оволодівати найновішими прийомами і методами праці. По війні він працював на Ічнянському засолзаводі бондарем. Виготовляв діжки, у яких продукцію Ічнянського засолзаводу відправляли в усі кінці колишнього Радянського Союзу. Поважали його за сумлінність, працелюбність. Він у всьому намагався бути прикладом. І всі повоєнні роки чесно служив людям.
Невблаганно летять роки, все менше лишається тих, хто не шкодуючи життя, ніс людям сонце перемоги й миру, радості і добра. Нема нині серед живих Григорія Івановича Тимошини. Він прожив гідні 83 роки і помер у 1990 році. Рани війни дали про себе знати. Але пам'ять про відважних безсмертна…
Борис Тимошина,
ветеран педагогічної праці
|
