У ХХ столітті Україна пережила три голодомори – 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр.
Голод 1921-1923 рр. спровокований не лише неврожаєм, але й максимально руйнівною більшовицькою політикою «продрозверстки» ( насильницьке вилучення зерна та інших продуктів, вироблених у селянських господарствах понад споживчу норму, що проводилося із застосуванням репресій). Цей голод забрав життя близько 3-х мільйонів українців. Чернігівщина не дуже постраждала від голоду в цей період. Райони Полісся надавали хлібну допомогу південним регіонам України та Поволжя.
Найбільшою трагедією і найтяжчим злочином проти цілого народу був голодомор 1932-1933 років. За різними відомостями тоді загинуло від 3,5 до 10 млн. людей, майже третина яких – діти. Він був викликаний не природою, а політикою радянської держави. Це явище називають зараз таким терміном, як геноцид. (Геноцид ─ це сукупність актів, що здійснюються з метою знищення повністю або частково національної, етнічної, расової, релігійної або соціальної групи).
1928-1929 рр. позначилися хлібозаготівельною кризою та колективізацією. Хлібозаготівлі перетворились у відбирання хліба у селян, і для цього селянські господарства об'єднувались у колгоспи. У 1929р. колективізація стала суцільною, відбувся так званий "великий перелом". Мета ж і завдання масової колективізації були прості й доступні кожному рядовому партійцю: створення кількох десятків тисяч колгоспів замість п’яти мільйонів розпорошених селянських господарств сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Таким чином з’явилася друга після продрозверстки руйнівна сила, яка поступово штовхала селян до катастрофи.
Водночас з ними визрівала політика масового розкуркулення – третій досить впливовий суспільно-політичний засіб тиску на селян. Найбільшої руйнації зазнали господарства заможних селян,. Практично компанія розкуркулювання проводилася безконтрольно і давала можливість через податкову політику конфісковувати майно та висилати за межі України середняків і навіть бідняків, в яких у господарстві були кінь, корова, реманент і ще дещо. Ліквідовано 200 тисяч господарств.
До кінця 1932р. 70% селянських господарств, які володіли 80% посівної площі, були об'єднані у колгоспи. Але саме тоді на Україні і ще в деяких частинах СРСР почався голод.
Зерно, що вилучалось у них, йшло на експорт. У 1932-1933р. було вивезено відповідно 18,1 млн. і 10 млн. центнерів зерна.
Це означало, що Україна прирікалася на голод, який врешті і вразив її навесні 1932 року. Бо лише по 100 кг зерна на душу населення було залишено для мешканців села.
7 серпня 1932 року з’явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назвою «Закон про п’ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом’якшуючих обставин» - позбавлення волі на строк не менше 10 років.
Голод на Ічнянщині теж розпочався політикою продрозверстки, колективізації та розкуркулювання.
До списків «твердоздавачів» заносяться десятки середняків і бідняків з одноосібних господарств. Чиновники діють за принципом: «Куркулів знайдено, скільки потрібно». Лише в жовтні-грудні 1930 р. в Ічні таким способом було «розкуркулено» понад 50 сімей.
Як згадують свідки, 32-го року голоду в Ічні та районі ще не було, справжня голодовка розпочалася весною 1933 р. Шанси на виживання мали лише ті, в кого була корова. Краще жили ті, хто пішов у колгосп. Переважно це були бідні люди, а тим, хто не хотів вступати, примушували силою писати заяву на вступ до колгоспу. Бувало що виганяли всю сім’ю з хати.
У кращому становищі перебував колгосп ім. 1-го Травня. Хоч урожай 1931 р. був нижчий проти попереднього, але колгосп швидко виконав план, засипав насіннєвий і фуражний фонд та на свій страх і ризик встиг видати по 300 г зерна на трудодень. За що треба подякувати тодішньому голові колгоспу Тимофію Пеліхову, який цим врятував багатьох колгоспників від голодних 1932-33 років. Цього йому влада подарувати не могла. На одному з засідань селищної ради його вчинок засудили та винесли сувору догану, але додому того вечора відпустили. А вночі хтось із людей постукав у вікно і сказав, щоб тікав, бо вранці за ним прийдуть. Довелося швидко збирати речі і тікати.
Звісток про нього не було кілька років. А потім, десь перед самою війною, чоловік повернувся додому. Увесь цей час був у Маріуполі, працював на земснаряді (судно, яке чистить дно моря) і не сходив на берег більше двох років.
Протягом життя Тимофій Іванович Пеліхов зробив немало хороших справ на користь громади Ічні, але цей вчинок, на думку багатьох ічнянців, був чи не найважливішим у його житті. (Зі свідчень Аскольда Івановича Коваленка)
Хлібозаготівлі, розпочаті у січні 1928 р. за розкладкою, досягли свого апогею у 1932-1933 роках. У селян і колгоспників, в одноосібних і колективних господарствах забирали не лише зерно, а й іншу сільськогосподарську продукцію. Україну залишили без хліба. Існували так звані «штурмові бригади», які ходили і відбирали у селян останнє зерно та якісь харчі. Для пошуку зерна використовували спеціально виготовлені сталеві прути довжиною до 3 м і товщиною до 2 см з ручкою на одному кінці та гострим наконечником на другому. У 1931 році ще траплялися випадки, коли знаходили приховане зерно. У 1932 році – не було жодного. Ось така арифметика творення голодомору. Він стався, тому що упродовж 22 місяців селян систематично позбавляли хліба та інших засобів для існування.
Напівголодна та майже безхлібна зима 1932-33 років украй послабила село. А тому в березні смертність у районі (і особливо в селах) стала частішою. Передусім помирали знесилені старі люди та кволі й хворі діти. У їжу йшло все, що можна було їсти : коріння бур’янів, буряки, коржі з тертої липи, гнилу картоплю, млинці з картопляного жому, млинці з квітами конюшини, пирій, цвіт липи, калачики, щавель, кропиву, лободу, полову, обдерту липову кору. У боротьбі за життя велику роль відігравали риболовля, полювання на птахів і дрібних тварин. Люди свідчили, що в деяких селах їли собаче та котяче м'ясо. Люди божеволіли з голоду. Доходило навіть до людоїдства.
У школах Ічні учні молодших класів одержували гарячі сніданки. Це була в основному юшка з квасолі та картоплі, заправлена олією. Але без хліба. Тієї голодної весни їсти хотілося завжди і на уроках, і вдома, перед сном і уві сні, і вранці після пробудження.
В Ічні та Парафіївці становище було кращим. Тут проживало чимало робітників і службовців, учителів, лікарів, спеціалістів сільського господарства та ін.., які одержували щомісячні продовольчі пайки. Крім того спиртозавод і цукровий завод допомагали вижити й тим, хто тут не працював. На спиртозавод надходило для переробки на спирт багато зерна, картоплі, а особливо кукурудзи в качанах. На залізничній станції Ічня кукурудзу вивантажували на всіх коліях. Жителі Ічні і ближніх сіл крали її, і це допомагало вижити.
В Ічню наїжджало дуже багато людей з сіл, щоб добути щось їстівне. До братової ями (барди) сходились люди. З ями, куди зливали брагу, (з осадку дна ями) виловлювали зерно і якось могли протриматися.
Третій удар голодом стався у тяжкі післявоєнні 1946-47 роки. Голод почався з засухи на півдні України. Люди пухли з голоду, але не помирали. Зареєстровано 1 мільйон голодних смертей.
Сьогодні ще живі свідки того страшного лихоліття. Вони й досі відчувають панічний страх перед словом «голод». Люди старшого покоління, які на власні очі бачили, як пухли і вмирали від голоду їхні рідні, сусіди, односельці і зовсім чужі стражденні, що в пошуках їжі блукали селами, ладні пережити все, «аби голоду не було».
Щоб ця страшна трагедія не повторилася ми повинні знати і пам’ятати ці сумні сторінки нашої історії та передавати наступним поколінням.
За матеріалами Ічнянського районного краєзнавчого музею
|
