21 лютого з полону бойовиків визволили 139 українських військовослужбовців. Серед них ті, хто боронив Дебальцеве та Донецький аеропорт. У списку визволених бійців, який оприлюднило СБУ, є і наш земляк із с. Гмирянки 37-річний Геннадій Сіренко.
З вересня минулого року він став бійцем 13-го батальйону територіальної оборони, а 18 січня їх відправили на Донбас. Рівно через місяць, 18 лютого, хлопців «накрили» в Дебальцевому. Дуже пощастило, що вже через три дні в результаті обміну полоненими Геннадій Сіренко повернувся до своїх. Після визволення Геннадій подзвонив родичам у Гмирянку і сповістив, що живий-здоровий, можливо, скоро приїде у відпустку.
Наразі у полоні залишається ічнянець Валентин Миколенко, який перебуває там із 21 січня, відколи бойовики захопили їх із побратимами у районі донецького аеропорту.
Владислав Слюсар: «Рани заживуть, кістки зростуться»
Увечері 29 січня під Вуглегірськом гранатометник 13-го батальйону Владислав Слюсар із Парафіївки отримав осколкове поранення лівого передпліччя. Парафіївська селищна рада згідно з прийнятою програмою підтримки учасників АТО та їх сімей виділила Владиславу дві тисячі гривень.
У телефонній розмові розповів, що зазвичай під час обстрілів «Ураганами» бійці ховалися в бліндажах, але того дня готувалися до наступу.
Владислав вважає, що їм пощастило з водієм, який під обстрілом і без світла зумів вивезти поранених із поля бою до Артемівська. Там хлопцям надали першу допомогу.
Через день Владислава перевезли в Харківський госпіталь, де міністр оборони Степан Полторак вручив йому нагрудний знак «За воїнську доблесть». Нині солдат лікується у клінічній лікарні «Феофанія» у Києві. Попереду – обстеження в центральному військовому госпіталі.
– Рани заживуть, кістки зростуться, – не втрачає духу 25-річний воїн. – Є хлопці, які постраждали набагато більше. Мамі про поранення спочатку не говорив, щоб не хвилювалася. Тепер у мене все стабільно, йду на поправку.
Рука зростатиметься півтора-два місяці. Дуже хочеться додому, побачитися з батьками, відвідати друзів.
Запитую, чи доводилося втрачати друзів.
– Аякже, російські регулярні війська стріляли прицільно, кваліфіковано, а нам відповісти на вогонь нічим. Проти танка з чим підеш? Боляче бачити, як гинуть хлопці, з якими півроку їли з одного казанка, і нічого не вдієш.
Наталія ЧЕРНЕНКО
|