Кохання – споконвічне прагнення людського серця. Ганні й Миколі Федоренкам доля щедро вистелила цей шлях. Закохані з першого погляду, вони понад тридцять років пліч-опліч крокують життєвою стежиною.
Полюбив за простоту душі
Народилася Ганна Федоренко у Вишнівці. Батьки – звичайні робітники. У багатодітній родині, крім найменшої Ганнусі було ще три доньки – Надія, Валентина і Тетяна. Батько помер у 38 років і мама Варвара Федорівна самотужки ростила дівчаток. Ганні на той час виповнилося лише сім, вона дуже сумувала за татом. Доньки як могли допомагали мамі. Щоб заробити дров на зиму, Ганнуся пасла гусей у лісника, а сестри жали осоку, працювали на городі, пасли худобу.
Восьмирічку Ганна закінчила у рідному селі, а десятирічку – у Припутнях. Після невдалої спроби вступити до Ніжинського педінституту, працювала піонервожатою у Припутнівській школі. Дуже полюбила дітей і мріяла бути педагогом. Згодом наполеглива дівчина все ж вступила до Ніжинського педінституту, де й зустріла своє перше кохання. З Миколою навчалися заочно на одному факультеті. Він закінчив Макіївське педагогічне училище на Донеччині. Добрий, стриманий, симпатичний парубок відразу причарував 20-річну студентку. Та й Миколі сподобалася кароока дівчина. Зустрічалися не довго. У 1984-му відгуляли гучне весілля і переїхали в Заудайку.
– Гарний цвіт не стоятиме довго при дорозі, – жартуючи каже про свою дружину Микола Іванович. – Полюбив Ганну за простоту її душі. Вона доброзичлива, привітна і гостинна жінка, без натяку на пихатість. Любить готувати, а співає – заслухаєшся! І на городі співає, і біля худоби.
Жодне свято в селі не обходилося без участі подружжя Федоренків. Виступали і сольно, і дуетом на сцені сільського та районного будинків культури. Не маючи музичної освіти, Микола Іванович самотужки опанував баян і гітару. Керував вокально-інструментальними ансамблями у Монастирищі та Андріївці.
Покликання – педагог
Більше тридцяти років Ганна Петрівна навчає заудайських учнів української мови та літератури. А робота – то її друга родина. Подружжя продовжувало навчання у виші навіть після народження доньки Яночки. А через три роки дочекалися й сина Ігоря – тепер він, уже дорослий, працює стрільцем у військовій частині А 1479.
– Школа – моє життя. Без школи себе не уявляю, – говорить досвідчений вчитель. – Приємно, що серед моїх вихованців, є випускники, які пов’язали свою долю з освітянською нивою. Донька теж викладає зарубіжну літературу в Дружбинській школі.
Колеги поважають Ганну Петрівну як мудрого наставника і порадника. Має вчителька Почесні грамоти управління освіти і науки Чернігівської ОДА, відділу освіти Ічнянської РДА. Сьогодні вона успішна і впевнена в собі жінка, самокритична, в людях цінує доброту. Згадують і Миколу Івановича, який шість років тому викладав у рідній Заудайці фізкультуру, трудове навчання та музику. Нині він на пенсії за вислугою років, але працює охоронцем в одній із київських фірм.
Федоренки працьовиті. У господарстві тримають корову, поросят, качок, курей, порають город. Їх дім ніколи не пустує – в ньому завжди чекають гостей, яких господарі люблять шанувати. Особливо з нетерпінням чекають на приїзд доньки з зятем Олександром та внучка Андрійка.
Та у житті Ганни Федоренко були не лише білі смуги. Доля посилала їй і випробування: 1998 року загинув улюблений 20-річний племінник, важко пережила і смерть мами, півторарічної внучки та сестри. Та горе і смуток не зламали жінку: вона вірить у добро і передає життєву силу своїм рідним та учням.
І хоча діти виросли, а внук Андрійко люб’язно називає бабусю «баба Галочка», й досі пам’ятають вже сивочолі Ганна Петрівна та Микола Іванович свої перші поцілунки та щирі освідчення в коханні одне одному.
– Все, що я маю зараз, – каже Ганна Федоренко, – дано мені долею, і я б нічого у своєму житті не змінила, навіть якби видався такий шанс.
Наталія ЄПІФАНОВИЧ
Фото автора
Ганна та Микола Федоренки понад тридцять років разом
|
