|
|
Головна » 2017 » Травень » 5 » Фронтовики, час одягти нагороди
13:46 Фронтовики, час одягти нагороди |
Щороку житель Хаєнок Григорій Гах у День Перемоги приходить до сільського обеліска Слави, щоб вшанувати пам’ять полеглих фронтовиків. Не зрадить своїй багатолітній традиції й цього року. І хоч зараз він через хворобу живе у дочки Валентини в Ічні, та знаменного дня збирається поїхати у Хаєнки.
У Григорія Гаха, як і у кожного з його покоління, було важке, сповнене неймовірних випробувань життя. Розповідати про нього дев’яностооднорічний Григорій Свиридович може годинами. Воно й не дивно – скільки всього пережито. Добре пам’ятає голодні тридцяті. Тоді йому було шість років.Батько з іншими селянами поїхав на заробітки у Москву. Довго від нього не було звісток. А коли повернувся вже не застав дружини– виснажена та знесилена вона померла від страшного голоду.
Старші Гришині брати і сестра виживали самотужки: один працював у радгоспі, де годували, інший поїхав будувати Дніпрогес, і таким чином уник голодомору, сестра працювала по людях. Поміг Бог вижити у ті роки і йому.
Згодом повернувся із заробітків батько, пішов працюватиу колгосп. Гахирозвели господарство: корову, коня, за яким доглядав малий Гриша. Батько вдругеоженився. Життя тільки почало налагоджуватися,як нове випробування чекало на українців: почалася війна.
На той час хлопець уже закінчив шість класів.Батька разом з іншими земляками мобілізували на фронт. Бойовими дорогами дійшов до Смоленська, де й загинув. Цю страшну звістку приніс у родину Гахів його товариш.
Два роки окупації запам'яталися не лише присутністю ворога у селі – у місцевій школі, клубі, а й тим, що потрапив з іншими хлопцями в оточення. Це сталося, коли разом з іншими хлопцямипереганяли коней у Саратов. Під Ромнами застали моторошну картину: поблизу дороги лежали мертві наші солдати. Їх було дуже багато, і тоді стало страшно. Погоничі зрозуміли, що треба вертатися, бо ворог вже поряд.З німецькою колоною зустрілися у Гмирянці.Почувши, що хлопці йдуть додому, окупанти їх відпустили.
У 43-ому, одразу після визволення Хаєнок, сімнадцятирічного Григорія Гаха призвали на строкову службу у Радянську армію. Так він потрапив на війну з Японією. Пам’ятає, що більше місяця їхали на Далекий Схід. Коли прибули на місце, зразу всіх відправили у баню – були такі брудні.Їмвидали нову форму, але коли солдат повезли у Маньчжурію, їх переодягли у старе. Потім перекинули у Корею. Три роки Григорій Свиридович воював з японцями. Був зв’язківцем. Солдатів погано годували, тож їхнє завдання було знищитияк найбільше ворога, бо у ранцяхвбитих японців завжди були сухі пайки – дві пачки галет, цукерки, банка рибних консервів. Так харчувалися. Після капітуляції Японії умови утримання наших воїнів покращали. Хоча на харчування все одно нарікали: тричі на день їм давали варений рис, на який і дивитися вже не хотілося.
До цього часу фронтовик добре пам’ятає усі деталі свого бойового шляху.
З найтяжчих спогадів: загибель понад трьох сотень наших солдатів, які потрапилив оточення під станцією Бурно. Після цього помічник командира полку Рахмадулін, під час штурму японського гарнізону, дав наказ не брати у полон ворога, а знищити.
– Тоді «викосили» всіх, жодного живого не залишили, добре зачистили територію, – згадує фронтовик.
І з приємністю згадує той день, коли у 1945-ому командир роти направив його у госпіталь, щоб медики оглянули напухлу руку. Там було багато поранених, серед який Григорій Свиридович зустрів свого односельчанина Андрія Петриченка...
Війна з японцями закінчилася, але Міноборонизвільняти солдатів 1926 року народження у запас не спішило. Демобілізувався Григорій Гахаж у 1950 році,у званні старшого сержанта.За бойові заслуги нагороджений орденами та медалями. Та у рідні Хаєнкиповернувся за чотири роки. До цього працював на феросплавному заводі у Запоріжжі.
Приїхавши у село, познайомився з майбутньою дружиною Галею, вона працювала швачкою в Ічні. Згодом одружилися й прожили у злагоді й любові шістдесят років. Народили дітей, діждали внуків і правнуків. Три рокитому його дружинапішла у небуття.
Свої життєві сили ветеран черпає з праці – постійно трудиться по господарству, на городі. А ще у поважному віці їздить на велосипеді.
– Це такий мій спорт. Я так ноги розминаю, – зізнається Григорій Свиридович.
Дай,Боже, Вам, Григорію Свиридовичу, ще довго міцності у ногах і ясності у думках.
Світлана Цюпка
Фото автора
Нині у районі проживає 25 інвалідів війнипершої групи, з них вісім – в Ічні та сім інвалідів другої групи, з який лише один ічнянець.
|
|
Переглядів: 443 |
Додав: lora
| Рейтинг: 5.0/1 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
|
|
