Федір Місечко, якому в лютому виповнилося 94 роки, воював з першого дня Другої світової і до квітня 1945-го. А додому, в Гужівку, повернувся лише 1947 року.
Справжні фронтовики не багатослівні: спогади їхні важкі, особливо про поранення, не сумісні з життям.
- За два дні до початку війни прибув у прикордонну військову частину с. Домброва Білостоцького району у Білорусії, яке до 1939-го входило до складу Польщі, разом із односельцем Олексієм Тарарою, який, на жаль, загинув, - згадує Федір Федорович. – Вразило, що тільки-но одягли військовий однострій, відразу запропонували підписатися на державну позику.
У радянські часи ця позика існувала у вигляді фактичної данини для всього населення, не стали винятком і захисники Батьківщини. Хотіли отримати оплату готівкою, але новобранці віддали перевагу виплаті з майбутньої вояцької платні.
Ніч ще міцно тримала військових в обіймах сну, як земля раптом здригнулася від вибухів бомб та снарядів. Хто відразу не загинув, із гвинтівкою заліг, намагаючись прийти до тями. Ворога ще не було видно, а гучномовець нав’язливо випльовував у повітря: «Рус, здавайся!» І пропонував життя в обмін на полон. Зв’язку з командуванням не було, його заздалегідь перервали диверсанти.
Наступ ворога був навальним. Фронт, огризаючись, відступав, величезна кількість радянських військ потрапила в оточення. Кому вдалося уникнути цього, відступали на схід.
Уперше куля снайпера прошила Федора Федоровича наскрізь під Мінськом, де радянські війська намагалися організувати оборону, щоб нарешті зупинити ворога.
Як йому вдалося вижити, сам не знає. Напевно, молодість взяла гору, і молодому гужівцю ще довелося вволю понюхати пороху.
Друге поранення отримав під час штурму Кенігсберга, у квітні 1945 року: осколок танкового снаряда вразив його в голову. Скупі рядки наказу про нагородження бійця 13-го стрілецького полку 2-ї стрілецької дивізії 3-го Білоруського фронту медаллю «За відвагу» розповідають: «…навідник батареї 45 мм гармати Місечко Федір Федорович під час бою за місто і фортецю Кенігсберг спільно з бійцями артилерійської обслуги знищив чотири вогневі точки противника».
На цьому війна для фронтовика закінчилася. У свою частину в м. Ніжин він повернувся вже після Перемоги. Заготовляли сіно для артилерійських коней. Готувались до війни з Японією. Проте командування вирішило інакше і військову частину передислокували в польське м. Мелець фактично виконувати окупаційні функції, забезпечуючи підтримку новій владі, ставлениці Радянського Союзу. Проте через рік після протестів місцевого населення військовиків повернули на батьківщину.
Далі служба продовжилася в наземній авіації. Місцем нового базування стало будівництво аеродрому у Кіровограді, заготівля будівельного лісу в с. Рахиня Івано-Франківської області. Отримані раніше рани не давали фронтовику спокою.
Одного разу, після чергового повернення зі шпиталю, його разом із напарником відправили з вантажем пайків на лісозаготівлю. Добираючись до табору лісорубів, озброєні однією гвинтівкою на двох, вони потрапили в полон до внутрішніх військ, які в той час нишпорили по лісах у пошуках повстанців. Після довгого і ретельного допиту нарешті відпустили.
Після демобілізації та повернення додому Федір Федорович у місцевому колгоспі прийняв пасіку, яка на той час мала всього чотирнадцять вуликів. За 25 років їх кількість зросла до ста. Працюючи один, тоннами здавав мед до колгоспної комори. Лише незадовго до виходу на пенсію дозволили мати помічника. Ним стала його дружина.
До речі, ветеран пам’ятає знаменитого літописця Гужівки Костянтина Самбурського. Більше того, після поховання псаломщика йому довелося сторожувати його бібліотеку. Тоді гужівці по черзі доглядали за нею.
Воїн і вічний трудар Федір Місечко пройшов нелегкий життєвий шлях. І нині він тримає пасіку, працює по господарству. Привітно зустрічає гостей, навіть непрошених. Переймається долею України та свого села і, як завжди, залишається доброю шляхетною людиною.
Микола Терещенко
|