|
|
Головна » 2015 » Квітень » 30 » Фільм про любов, з якою не страшно йти на смерть
11:35 Фільм про любов, з якою не страшно йти на смерть |
«Добровольці Божої чоти» – документальний фільм про історію творення нової української армії. І не тільки. Як кажуть автори, режисери Леонід Кантер та Іван Ясній, ця стрічка про те, хто такі українці. В іноземному прокаті вона так і називається – «Українці». А ще – про любов до своєї держави і до людей. Маючи її в серці, не страшно йти на смерть.
Нині триває прокат стрічки містами України. На запрошення волонтера Оксани Павленко та за сприяння депутатів обласної ради Бориса Щербини і Віктора Кияновського 26 квітня відбувся показ в Ічні. Презентували фільм Леонід Кантер та один із учасників зйомок – кіборг із позивним «Зєльоний», який брав участь в обороні Донецького аеропорту.
У кадрі – справжня війна: місиво аеропорту, свист куль, смерть. 242 дні «кіборги» тримали оборону, доки бетонна споруда не рухнула. Справжня, не вигадана, історія нашого сьогодення, якій стоячи аплодують по всій Україні. Чим більше таких реальних героїчних історій ми бачитимемо і чим глибше ними перейматимемося, тим швидше прийде перемога.
А ще, упевнений Леонід Кантер, перемогу треба здобувати не тільки зброєю на сході. Отримаємо її тоді, коли зміниться суспільство, коли подолаємо жлобство в собі і навколо себе, коли хлопці після повернення з війни бачитимуть зміни, за які вони воюють.
– Леоніде, «Добровольці Божої чоти» – ваш другий фільм про війну.
– Так, першим був «Війна за свій рахунок». Я записався добровольцем до Національної Гвардії, узяв із собою камеру, щоб показати, як ми з хлопцями пішли на війну за свій рахунок. Після його виходу знову поїхав на фронт. Вирішив знайти військовий підрозділ, де не буде показового марширування на догоду генералам, не буде пияцтва. Натомість буде дисципліна, порядність і повага до ближнього. Після кількатижневих мандрів по передовій познайомився з бійцями Добровольчого Українського Корпусу – підрозділу «Правого Сектора». Саме ці світлі люди стали учасниками зйомок.
– Під час зйомок ви ризикували власним життям. Який був найнебезпечніший момент?
– Постійно, але найгострішим був момент, коли «Богема» (Андрій Шараскін, речник ДУКу. – Авт.) вирішив, що нам треба залишити термінал. Він мав рацію, бо там була вірна смерть. Його подвиг насправді врятував нам життя. Пізніше прийшла підмога, і ми вижили.
– Ви самі возите стрічку Україною, вже демонстрували й за кордоном. Де саме?
– Цей фільм треба просувати, і доводиться це робити самотужки. Знаходимо однодумців, активістів у різних областях, які нас підтримують. Насправді такі фільми не хочуть показувати по центральному телебаченню, бо не зацікавлені, щоб формувалися добровольчі батальйони. Два покази відбулися в Італії. Заплановано великий показ у Римі. Найближчим часом мій друг і колега Іван Ясній, з яким працювали над цією стрічкою, полетить до Австралії, а я з командою – у Штати, де плануємо показ чотирнадцяти містах. Фільм демонструвався у Польщі, Лондоні, Естонії та ще багатьох країнах. Ми подали його на кількадесят фестивалів, зокрема і в Північну Корею та на російський фестиваль військово-патріотичного кіно. Мені дуже подобається ця ідея.
– Чи зможе українське кіно заповнити нішу, яка утворилася в зв’язку із забороною показу російських фільмів?
– Доки людям не була потрібна українська армія, у нас її не було. Була жалюгідна пародія на військо, яке копало генералам картоплю. А коли людям знадобилася армія, вони її екіпірували, стали волонтерами, пройшли вишкіл. І тепер у нас є сильна, красива, хоча поки що молода армія.
Так само і з якісним українським кіно, на яке сьогодні є попит.
Наприклад, у Києві фільм «Добровольці Божої чоти» йде у прокаті вже третій місяць. У Тернополі були переповнені зали, люди стояли в холі.
Ми, фільмовиробники, з радістю намагаємося підвищувати планку. Але це коштує дорого. Кіно – найдорожче мистецтво. Щоб воно було рентабельним, потрібні глядачі, які б платили за перегляд, а не просто скачували з Інтернету.
– Про що буде ваш наступний фільм?
– Зараз працюємо над стрічкою про свободу. Матеріали до нього знімали в понад чотирнадцяти країнах світу. Зокрема, в джунглях Амазонки, пустелях Перу, на різних островах в Америці та Мексиці. Треба багато коштів, які збираємо по крупицях. Можливо, цього року роботу закінчимо. Ще один фільм – більше для російського глядача, хоча буде актуальним в усьому пострадянському просторі. Ми хочемо спробувати змінити свідомість цих людей, оброблених заразою російської пропаганди.
– Куди ідуть зібрані під час показів благочинні внески?
– В Україні це невеликі кошти. В основному направляємо їх на участь у фестивалях. Завдяки благочинним внескам ми їздимо у міста, демонструємо фільм, привозимо кіборгів. Сподіваємося зібрати й за кордоном.
Отримані від попереднього фільму кошти ми направили на українську армію, екіпірували військових. Та коли від радника міністра оборони я почув, що для зйомок фільму про АТО вони шукають американського режисера і за це викладуть мільйони, був обурений. Вони не вірять в українське кіно, тож нехай повірять, як ми повірили в українську армію.
– Чим займаєтеся, крім режисури?
– Розвиваю хутір «Обирок», в якому живу. Він знаходиться поблизу Батурина, за 90 кілометрів від Ічні. Із глухого закинутого хутора наша молода команда зробила класне місце для життя дорослих і дітей. У нас не можна пити і валятися, зате можна приємно спілкуватися, сходити в кіно (зі старого сараю зробили «Кіносарай»). У хутір можуть приїхати хлопці на реабілітацію після поранення. Запрошую і всіх ічнянців.
Як росіянин, який народився у Санкт-Петербурзі, став бійцем Добровольчого Українського Корпусу, запитала я у «кіборга» Олексія з позивним «Зєльоний».
– Дев’ять років я живу в Житомирі, – розповів Олексій. – Нещодавно у мене народився син, із дружиною виховуємо ще й доньку.
Я – сержант спецназу. 2000 року був у Чечні, півроку воював у добровольчому батальйоні. У Донецькому аеропорту пробув вісім днів, потім – ротація. Та якщо буде наступ, підемо знову.
Протягом останніх років армію України розвалювали, генерали всі – кімнатні. А на передовій є полковники, капітани, які володіють тактикою бою, чітко знають, як діяти.
Наш батальйон завжди йшов на підмогу військовим 93-го, 79-го, 95-го батальйонів. І нам з армією було легше, бо були боєприпаси. Духу у нас вистачало, а зброї – ні. Зарплати ми не отримували. Продуктами забезпечували волонтери.
Знаю, що зробила путінська система з Росією, тому Україні такого не бажаю. Не хочу, щоб керівники вважали себе за святих, були хабарниками і корупціонерами. Тому й пішов у добровольчий батальйон. Хочу, щоб мій син жив у європейській країні, щоб кожен громадянин сумлінно виконував свої обов’язки.
Наталія ЄПІФАНОВИЧ
Фото автора
|
|
Переглядів: 536 |
Додав: lora
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
|
|
