Всім нам добре відоме ім'я композитора Левка Ревуцького, музичні твори якого звучать далеко за межами України. З ряду історичних обставин менш відоме ім'я старшого брата – Дмитра Миколайовича. У 30-і роки, коли широко розгорнулася педагогічна, музикознавча, фольклористична, перекладацька діяльність Д.Ревуцького, утворився своєрідний феномен двоєдинства братів в одному прізвищі, про що свідчать факти вживання прізвища "Ревуцькі", або "брати Ревуцькі".
Брати Ревуцькі походили зі старовинної козацької шляхти. Про найдавнішого відомого їхнього предка - легендарного козака Петра Ревуху співається в народній пісні. Вони були нащадками двох гетьманів водночас: Богдана Хмельницького – по дочці Марії Богданівні, одруженій із Іваном Стороженком, та Павла Полуботка (його правнука Феодосія була прабабою братів Ревуцьких).
Народились вони у славному селі Іржавці: Дмитро – 5 квітня 1881-го, Левко – 20 лютого 1889 року. Хрещені були перед оспіваною Т. Шевченком Іржавецькою чудотворною іконою Божої Матері, яку запорожці таємними стежками принесли в село Іржавець до родового маєтку Марії Хмельницької. Відтоді хоча б хтось один із кожного покоління Ревуцьких ставав священиком.
Першою наукою братів Ревуцьких стала музика, а першою вчителькою – мати. Вступивши по закінченні Прилуцької гімназії до Київського університету, Дмитро Ревуцький відвідує студентський хор. Там на нього звернув увагу сам Микола Лисенко ( з яким Ревуцькі були далекі родичі по Стороженках). Згодом Дмитро переконав батьків перевести молодшого брата Левка з Прилуцької гімназії до Києва, щоб той навчався в Миколи Віталійовича в музично-драматичній школі.
Дмитро Ревуцький в 1906 році закінчує історико-філологічний факультет Київського університету. Але через свої патріотичні українські настрої знайти роботу в Києві не може. Дмитро Миколайович був змушений прийняти пропозицію викладати у Ревелі (Таллінн) словесність. Лише через три роки повертається до Києва і влаштовується на роботу у класичну гімназію. Серед його учнів будуть три майбутні академіки – Максим Рильський, Михайло Алексєєв і Костянтин Паустовський.
Із спогадів Максима Рильського: "До Дмитра Миколайовича в гості непереможно вабила мене атмосфера справжнього, хорошого мистецтва – слова, пісні, музика, - якою напоєна була завжди його домівка. Ентузіаст, глибокий знавець і цікавий інтерпретатор пісні, Дмитро Миколайович виконував нам на вечірках у себе і українські та російські пісні, думи, билини, і зразки західноєвропейської вокальної творчості… А до рояля іноді після довгих умовлянь брата і гостей сідав скромний, світлоокий студент Левко Ревуцький. Він акомпанував братові й співакам-гостям, акомпанував прекрасно, але в очах його щось ніби говорило, що поза виконуваною музикою він чує музику глибоко в собі".
Левко Миколайович завдячуватиме старшому брату згодом ще і власним життям. У червні 1918 року перед командиром більшовицького загону постав офіцер царської армії, поміщик Левко Ревуцький. Від розстрілу його врятував Дмитро Миколайович, переконавши червоноармійців, що брат – талановитий композитор і його співробітник у записуванні українських пісень.
Разом із Климентом Квіткою (чоловіком Лесі Українки) Дмитро Ревуцький стає засновником Етнографічного кабінету ВУАН. Він готує і видає фундаментальну працю "Українські думи та пісні історичні", адресовану українській школі. Нотний матеріал до книги підготував Левко Ревуцький – це перше спільне видання братів. Згодом будуть видані два випуски "Козацьких пісень" і "Галицькі пісні" в обробці Левка з коментарями Дмитра Ревуцьких. Наступна фольклористична праця Дмитра Миколайовича - три випуски українських народних пісень "Золоті ключі". Він створює перший український театральний підручник – "Живе слово. Теорія виразного читання". Особливе місце у творчості Дмитра Ревуцького посідали шевченкознавчі студії. Закоханий у творчість Тараса Шевченка, він пише наукову працю "Шевченко і народна пісня".
У 30-х роках брати Ревуцькі розпочинають багатотомне повне видання творів Миколи Лисенка. Левко Ревуцький усі роки працює поруч із братом. Вони вдало доповнюють один одного, зливаючись у єдину потужну творчу одиницю.
По закінченні консерваторії, не знаходячи роботи в Києві, Левко Ревуцький виїжджає до Іржавця. Деякий час працює реєстратором у прилуцькій залізничній амбулаторії. Поступово повертається до занять музикою, дає приватні уроки, бере участь у створенні симфонічного оркестру в Прилуках. Працює над Першою симфонією, фортепіанними прелюдіями. У 20-ті роки був написаний один з найкращих творів Левка Миколайовича – кантата-поема "Хустина". У 1924 році його запрошують на викладацьку роботу в музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. Один за одним в доробку з'являються хорові та фортепіанні твори, обробки народних пісень. У 1927 році композитор закінчує Другу симфонію. У 30-ті роки Левко Миколайович працює "над творами конкретного призначення". Пише музику до вистав і кінофільмів, пісні для самодіяльних хорів, капели бандуристів.
Син Дмитра Миколайовича – видатний український театрознавець Валер'ян Ревуцький розповідав про те, як радилися з його батьком у 1935 році Максим Рильський та Дмитро Ревуцький, отримавши "пропозицію" написати "Пісню про Сталіна". "Батько тоді порадив їм написати її, щоб зберегти собі життя для передання творчої естафети української культури майбутньому поколінню".
Навесні 1939 року відбулася знаменита Республіканська нарада кобзарів. Дмитро Миколайович зробив блискучу доповідь з історії кобзарства. Дослідниця творчості й біографій братів Ревуцьких, кандидат мистецтвознавства, доктор філософії Валентина Кузик розшукала в архівах НАНУ стенограму виступу Дмитра Ревуцького. Рядки цієї стенограми констатують вигуки із залу "Слава братам Ревуцьким!".
У вересні 1939 року у Дмитра Миколайовича, звільненого з усіх посад стався інсульт. Він майже рік пролежав у ліжку. Тільки-но покращився стан здоров'я, Дмитро Ревуцький повернувся до роботи над своєю монографією про М.Лисенка, адже наближався 100-річний ювілей класика української музики. 29 грудня 1941 року на квартиру професора було вчинено напад. Про цю подію писав Вадим Павловський, який у той час працював фотографом у судово-медичній експертизі. Він кинувся до помешкання Ревуцьких і побачив там тіло Дмитра Миколайовича в фотелі перед письмовим столом над забризканим кров'ю рукописом про Миколу Лисенка. Голова його була пробита тридцять чотири рази молотком, і вбивця бив би, напевно, далі, якби не зламав держак молотка, головка якого відлетіла, пробивши внутрішню шибку вікна. Дружину Ревуцького, теж з пробитою молотком головою, знайшли біля вхідних дверей. Убивці нічого не взяли з цінних речей. На підлозі знайдено було червоноармійську будьонівку, а на одному з нотних аркушів – відбиток радянського армійського чобота… Більш ніж через півстоліття дослідниця Валентина Кузик знайшла в тогочасних протоколах НКВС "звіт": "…у листопаді 1941 року був знищений зрадник Батьківщини професор Ревуцький, який перейшов на службу до німців, виступав у фашистській пресі з наклепами на Радянський Союз…". Спочатку відзвітували про вбивство до чергової річниці Жовтня, а саме "замовлення" виконали пізніше. У січні 1942 року Левку Миколайовичу в Ташкент, де він перебував у евакуації, була надіслана телеграма за підписом М.Хрущова зі співчуттям про загибель брата в окупованому Києві від рук грабіжників. В Ташкенті Л.Ревуцький виконував функції всього Секретаріату Спілки композиторів України. Інструментував твори інших композиторів і писав своє, переважно на воєнну тематику. Левко Миколайович пише обробки для голосу з фортепіано дев'яти українських пісень. Обробка стрілецької пісні "Чуєш, брате мій…", яку любили співати вони з братом, стала реквіємом пам'яті Дмитра Ревуцького.
Повернувшись до Києва у травні 1944 року, Л.Ревуцький працює в консерваторії, у спілці композиторів України. Здійснює третю остаточну редакцію монументального Лисенкового "Тараса Бульби", яку тепер знає мало не весь світ. Багато часу віддає Лев Миколайович викладацькій роботі. Він виховав цілу плеяду майбутніх композиторів.
В останні роки життя нагороди й відзнаки сиплються на Левка Ревуцького так, ніби радянська влада віддає їх йому одному за двох братів. Помер Левко Миколайович 30 березня1977 року. Він не дожив до повернення українській історії імені свого старшого брата. Добре ім'я Дмитра Ревуцького було повернено тільки до його 110-річного ювілею.
Підготувала Людмила Осадча, директор музею-садиби Л.М.Ревуцького
|
