Родина Анжели Бондар переїхала з Донбасу до Южного 2,5 року тому. У дитинстві Анжела жила тут у бабусі з дідусем і навчалася в місцевій школі. Потім виїхала в Горлівку до батьків. Та не думала, що доведеться повернутися…
Спочатку місяць жили в двоюрідної сестри Людмили Голуб, яка з чоловіком Ігорем ділилися з ними чим могли. Гуртом відремонтували нежилу хату Людиних батьків – тепер тимчасово в ній живуть.
У Южному Анжела Миколаївна працює у ПСП «Фортуна». Розвозить їжу для механізаторів, доярок, будівельників. Її 28-річний син Ігор отримує пенсію по інвалідності та допомогу від держави на проживання як внутрішньо переміщена особа у розмірі 2131 грн. (як інвалід – 1247 грн., на дитину – 884 грн.). До лютого цього року Анжела отримувала 442 грн. як працююча і переміщена особа. Але виплату їй припинено, бо кожні півроку треба подавати заяву на переоформлення допомоги. Тож Анжела може її поновити.
Із часом Бондарі призвичаїлися до життя в селі. Порають 20 соток городу, тримають птицю. Анжела топить грубу та готує їжу на електроплитці, хоча тридцять років прожила у квартирі. Каже, бракує тільки пральної машини. А придбати власне житло – для родини дорого. От і живуть «на чемоданах», бо не впевнені, що буде завтра.
У селищі Пантелеймонівці Донецької області жінка мала квартиру і дачу. Закінчила Горлівський автотранспортний технікум. Працювала диспетчером автопарку, потім бухгалтером, останнім часом – у будівельній фірмі техпрацівницею. Жила разом із сином, невісткою та внучкою. Та життя зіпсувала війна.
– Щоб виїхати, не було навіть грошей на квиток. Сто гривень на таксі заробили з братом Артуром збираючи під обстрілами цибулю у корейців, – згадує 50-річна Анжела Бондар. – Донецьк від нас за 32 кілометри, Авдіївка – за 30, до Горлівки – 14. Ні світла, ні води не було. Коли бомбили, пересиджували у підвалах. Залишатися було страшно. Рідні з Южного замовили нам по Інтернету квитки на потяг. Збиралися 20 хвилин. З собою взяли лише зимовий одяг, взуття, постіль, ложки.
Виїхати можна було лише на таксі. Так доїхали до Ясинуватої. Залізницею дісталися Костянтинівки, але далі дорога була зруйнована. Пасажирів пересадили в інший потяг, що рухався до Києва. Людей було багато: двоє на одне місце. У столиці їх зустріла Оксана – рідна сестра Анжели, яка сюди виїхала з Горлівки раніше. Далі поїхали у Южне.
– Люди в селі доброзичливі,– розповідає Анжела Бондар. – Допомагали мої тьотя Віра та двоюрідні сестри Світлана і Наталія та односельці Аліна Васюра, Надія Мілютенко, Людмила Чуб, Ольга та Володимир Щербатенки. Люди помогли заготовити і дрова на зиму. Місцевий священик отець Сергій теж брав у цьому участь.
Восени минулого року Анжела побувала вдома у Пантелеймонівці. Каже, на той час було спокійно, дитсадки і школи працювали. Але в селищі в основному залишилися пенсіонери.
Сотні тисяч доль зіпсувала війна, розкидала людей по різних куточках світу. За даними управління праці і соціального захисту населення, в Ічнянському районі зареєстровано 318 внутрішньо переміщених осіб, а це 218 – сімей. Зокрема, у Южному – 12 осіб, вісім сімей. У Чернігівську область переселилися майже 10 тисяч осіб. Кожен з них сподівається на підтримку держави.
Анжела Бондар із сином Ігорем
Наталія ЄПІФАНОВИЧ
Фото автора
|
