Пам'ять несу, як святиню
Світлій пам’яті батька Миколи Уляновича Кузьменка
Обабіч дороги, що веде до Вишнівки, в обрамленні віковічних сосен та беріз, у зелені весняного білосніжного цвіту вишень та бузку, знаходиться цвинтар – місце, де знайшли вічний спокій мої рідні, односельці.
Тихо ступаю по стежині, яка веде до батькової могили. Ось і горбик землі, заквітчаний барвінком і первоцвітом, і дерев’яний хрест, і кущ бузку, який посадив ще хлопчам. Вклоняюся низько до землі і тихо шепочу:
– Здрастуй, тату. Ось я знову прийшов тебе провідати…
Сідаю біля могили і поринаю у світ спогадів.
Мені було всього чотири роки, як батько через сухоти пішов із життя. Дивно, скільки минуло часу, а я ще й досі пам’ятаю батькові фронтові розповіді:
– Справжньої розвідки в танкістів немає й не може бути, синку. Подумай сам, яка може бути розвідка в танкістів. Хіба що поповзти танком на бугор та глянути, де там поблизу фашисти ховаються.
– Татку, я теж хочу бути танкістом!
– Е, синок, тобі ще рости й рости. І маму слухати, – додає схвильовано батько.
Я грався його нагородами і приміряв до свого благенького одягу медалі «За взяття Будапешта», «За взяття Варшави», «За взяття Берліна», орден Великої Вітчизняної війни… Розгубилося все, і документів не лишилося. Вже й мами немає, ні в кого й розпитати. З війни батько привіз трофейний акордеон, який був чи не найбільшою цінністю в селянській хаті. Музикант-самоучка, він з дитинства грав на гармошці, веселячи односельців у свята, молодь – на колодках чи вечорницях. На війні акордеон був розрадою для фронтових друзів у коротких перервах між боями. Батько міг на слух «ухопити» будь-яку мелодію, тому в репертуарі були пісні однополчан чи не всіх національностей, які прагнули почути свою рідну мелодію, подумки полинути у милі серцю краї. Це надихало їх на рішучу битву з ворогом за тих, хто в далекому тилу чекав на перемогу, рідний батьківський поріг і стежечку до нього…
Після війни жодна сільська гулянка не відбувалася без фронтового гармоніста, нашого «Василя Тьоркіна». Спостерігав за швидкими і вправними пальцями батька, який перебирав клавіші, ловив кожну ноту мелодій, які линули то плавно й зажурливе, а то розливалися гучно й бадьоро. Мріяв бути схожим на тата. Хотілося й самому розтягти міхи акордеону. Його захоплення стало справою всього мого життя.
Минуло багато років. Стільки всього сплинуло. І я вже давно й виріс, і зістарився. Але пам’ять про батька завжди в моєму серці, бо він дав мені життя і краплиночку свого щирого серця, яку я несу всі ці роки, наче скарб. Вкотре йду на його могилу. Кущик бузку, посаджений 60 літ тому, розрісся. Запалюю свічку і тихо вітаюся батьком.
Здрастуй, тату! Мій рідний татусю,
Я приїхав до тебе ізнов.
До землі тобі низько вклонюся –
Розкажу про синівську любов.
Мої спогади линуть про тебе,
Неначе в вирій летять журавлі.
… Може, стрінемось ми із тобою
В неземнім, потойбічнім житті…
Микола Кузьменко, учасник об’єднання літераторів «Криниця»
|
